Її привели до лісничівки, з якої назустріч вийшло ще двоє мовчазних чоловіків. Неуважно зиркнули на Нусю, завели досередини. Сивий кремезний тип із вимученим виразом обличчя, ніби в нього давно ниє зуб, кивнув на стільця під стіною. Нуся зняла пальто, охайно вклала на бильце лави під вікном, а сама сіла, куди їй було вказано. Стіну прикрашали тканий килим і цілий іконостас: Діва Марія з Ісусиком, який тільки розміром нагадував немовля, а вигляд мав підтоптаного, змученого дядька; розіп’ятий Ісус на хресті, розписаному святковими візерунками; кучерявий ангелик, який переводить невинну дитину через кладку над лісовим струмком; Адам із Євою в саду, серед рясних яблунь із плодами, завбільшки з гарбузи, і змієм, який вклав свою розімлілу голову на Євине біле стегно.
Нуся сіла й уважно оглянула кімнату: подробиці образів, які дедалі чіткіше проступали з мороку, вишиті подушки на лаві, невелику піч, стіл із ніжками різної довжини, який хитався, коли на нього спиралися. Потім сивий підклав під коротку ніжку зібганий в кілька разів шматок газети і виправив ситуацію. В кімнаті стояли запахи життя незнайомої людини: пахло їжею, тілом, тютюном, пліснявою, деревом.
Крізь невелике віконечко Нуся дивилася на вогники сигарет. Коли хтось затягувався, вогник розгорався і червонів. Летіли іскри.
Нусю залишили в кімнаті саму. За якийсь час навіть червоні цятки за вікном позникали. Іноді їй здавалося, що вона чує голоси або кроки, але не мала певности. Почало розвиднюватися. Нуся бачила охайний городик, із якого вже повністю зліз сніг, пофарбований паркан, хвіртку, стежку, пухнасті ялиці і рясні голі гілки листяних дерев.
Нуся чомусь не підводилася зі стільця, хоча в кімнаті не було нікого і їй, зрештою, не забороняли вставати. Вона дуже хотіла справити малу потребу, але все одно не підводилася. Незважаючи на різь у животі, Нуся навіть пози не змінювала.
Минав час. Вітер за вікном розгойдував дерева, завивав у кронах, терся боком об стовбури. Нуся відганяла настирливу думку, чи не могло так статися, що охоронці залишили її тут назавжди, покинули з невідомих причин. Що, якби вона зараз підвелася, пройшла тісні сіни, відчинила двері, сходами зійшла у двір, перетнула стежку, штовхнула хвіртку і рушила собі до лісу, в гущавину, щоби за деякий час зорієнтуватися, де перебуває, і піти в напрямку свого дому. Що, коли її ніхто не зупинить, коли навколо нікого немає. Її ніхто не стримує, про неї забули, вона нікому не потрібна. Ось вона повертається додому, переодягається в сухий і чистий одяг. Мама спекла свіжий хліб і зварила кашу. Тато сидить на ґанку і курить. Христя тулиться до неї, розповідає якісь дурниці. Уляна приходить з роботи, і вона, Нуся, навіть трохи рада її бачити. Так би хотілося забути все, що сталося протягом останньої доби, думалося Нусі.
Але спершу, увійшовши до лісу, вона присіла би під деревом і солодко видзюрилася. Вона робила б це так довго, нескінченно довго, милуючись, як піниста гаряча рідина пробиває залишки снігової кори й всякає в пухнасті острови моху, аж доки не стала б легкою та вільною, і більше ніщо не завадило б їй на шляху додому.
Невідомо, скільки годин поспіль вона ось так просиділа, коли сечовий міхур таки зрадив її. Нуся навіть не одразу зрозуміла, що відбувається: щось весело задзюркотіло, в сідниці і ноги стало тепло і приємно. Нуся нажахано зазирнула під стілець: на дошках підлоги розтікалося безмежне озеро.
Вона дочекалася, коли дзюркотіння стихло, і нарешті наважилась підвестися. Її спідниця була повністю мокра ззаду. Непевними рухами хворої людини Нуся зняла з себе спідницю, а тоді, як уже вийшло, витерла нею стілець і мокру підлогу. Роззирнулась навколо, підійшла до печі, вгледіла всередині мідний прокопчений казан, вклала до нього спідницю і знову сховала до печі. Тоді одягнула на себе пальто, визираючи у вікно, біля якого стояла.
Вона побачила, що стежкою до лісничівки наближається високий чоловік у фуражці, негнучкому мундирі з погонами, який робив його рухи чіткішими, і темно-синіх бриджах. Він ішов широкими впевненими кроками, розмахуючи руками. Нусі здалося, що і руки, і ноги, і голова в цього чоловіка дуже великі, набагато більші, ніж зазвичай бувають у людей.
Вона повернулася й сіла на свій стілець. Тут же відчула нестерпний запах аміяку, який стояв у повітрі. Хтось постукав у двері. Нуся мовчала і дивилася поперед себе. Двері прочинились, і чоловік увійшов досередини. Він усміхнувся і привітався. Нуся усміхнулась у відповідь. Чоловік був дуже приємним. О Боже, який він добрий, який він хороший, подумала вона, шкодуючи про аміяк.