Чоловік зняв фуражку, обсмикнув на собі мундир. Капітан держбезпеки НКВД Красовський, представився він, подаючи Нусі руку і дивлячись на неї лагідно, трохи сором’язливо. Він говорить українською, здивовано відзначила про себе Нуся, він українець.
Аж не віриться, що вже майже середина весни, сказав він, розтираючи почервонілі від холоду руки. (Нуся помітила кілька бородавок на фалангах його довгих пальців.) Надворі так холодно. Зимно, як у псарні.
Потім вони просто розмовляли. Ми просто розмовляємо, думала собі час від часу Нуся. Ми ж просто з ним розмовляємо, як розмовляють люди. Чому я не повинна була би розмовляти з цією людиною. Хіба він не людина?
Капітан держбезпеки сидів навпроти, несподівано близький і зрозумілий, і розповідав про те, як скучив за своєю дружиною. Він так давно її не бачив, уже місяці три, якщо не довше. Востаннє вони зустрічалися в Харкові, куди дружину привезли ще минулого року, восени, одразу після звільнення міста від фашистів, а він зміг до неї дістатися лише три місяці тому — і вона до сьогодні не знає, яке це диво, що він досі живий. Вона плакала, що на зустріч їм відведено якихось шість годин — але могло ж не бути навіть секунди! Зараз вона пише йому розпачливі листи: мовляв, Харків для неї незвичний, усе там химерно, всепроникне відчуття тимчасовости робить тривогу нестерпною. Вона ніколи ще не бувала так далеко на заході, до того ж сама, без нього. Але він заспокоює її, що Харків — це набагато ближче до того, що їй близьке, тому що по-справжньому вона здивується, коли зовсім скоро, вже от‑от він привезе її до своїх рідних країв. Треба почекати ще зовсім трохи, поки вони остаточно очистять світ від зарази, коли навіть тут, в цих лісах, уже стане безпечно. Він повезе її до Львова, до Чернівців, покаже їй Товтри і Карпати. Покаже місце у Кам’янці-Подільському, де стояв будинок, у якому він виріс. Ось тоді навіть вулиці не здаватимуться їй вулицями, а будинки — будинками, ось коли вона не зможе зрозуміти, про що розмовляють люди.
Капітан усміхнувся розслаблено, зі зворушливим смутком в очах, і по-змовницьки підморгнув до Нусі. Він потер чоло долонею і скрушно зітхнув: їй було б набагато простіше, якби у них народилися діти, зізнався він. Але вони перестали вже сподіватися.
Він розповідав про себе й розпитував Нусю: а у вас є брати або сестри? О, троє доньок — це наша з дружиною мрія, уявляєте! — оголював у щирій усмішці рівні зуби. Ви середня? Які ж у вас стосунки з сестрами? Старша сестра працює в лікарні? Я впевнений, що і для вас нам вдасться знайти корисну, потрібну роботу. Чим ви хотіли б займатися? Любите читати? Вам подобаються бібліотеки, ці скарбниці людської мудрости? Ви маєте час, щоб подумати, не поспішайте.
Коли Нуся розхвилювалася, побоюючись, що мова от‑от зайде про батька і його заняття в часі війни, капітан держбезпеки знову почав розповідати про дружину: як познайомився з нею у перший же день свого приїзду до Москви, як вона виголошувала промову з трибуни своїм дзвінким, упевненим, навіть гнівним голосом, як комірець охоплював її шию, як обличчя обрамлювали напівпрозорі апострофи кучерів, як її краса стала доповненням до краси тієї ідеї, в пошуках якої він поїхав так далеко на схід, і підтвердженням того, що, незважаючи на юний вік, він зумів здійснити правильний вибір.
І потім він зболено зморщився й обхопив долонями обличчя, а Нуся знову звернула увагу на ці некрасиві, такі людські бородавки на його пальці, поки він бурмотів — часом навіть зовсім нерозбірливо, ніби охоплений маячнею — про те, що вибір необхідно доводити своїм життям, що заради вибору цим життям необхідно жертвувати, і не тільки своїм, зрештою. Дурна і передбачена наперед загибель його загону була потрібна! — запевнив Красовський Нусю, хоч Нуся не розуміла, про що він говорить. І капітан держбезпеки, впіймавши її розгублений погляд, заходився ділитися державною таємницею (від чого Нусі жахно замлоїло в животі): розповідати, як наказом ЦК КП(б)У навесні 1943-го його призначили членом підпільної партгрупи, яка, разом із трьома сотнями партизанів, повинна була проникнути на територію Дрогобицької области з метою створення центрів комуністичного спротиву, підготовки ґрунту для розгортання повноцінного партизанського руху. Крім нього, одного з небагатьох військових за фахом у загоні, до групи належали парторганізатор, комсомольський організатор, агітатор, двоє розвідників, троє радистів, інструктор-підривник, перекладачка, машиністка та лікар. Місцевим, уродженцем цих країв, був тільки він. Решта походили зі Східної України, з Росії і Білорусі, не володіли мовою, не орієнтувалися в місцевих особливостях. Партгрупа повинна була отримати в допомогу бойовий загін партизанів, але в результаті їм виділили три сотні недавно мобілізованих колгоспників з Полісся, які здебільшого не мали жодного бойового досвіду. На початку червня партгрупа приземлилася на партизанському аеродромі в Білорусі і, об’єднавшись із партизанами, впродовж місяця просувалася на Волинь. — Що це була за кавалькада, — розпачливо сичав капітан, випромінюючи сором, — що це був за циганський табір! Ми плелися, тягнучи за собою десятки возів, незграбні, неоковирні, позбавлені здатности до маневрування. Нас було помітно за десять кілометрів, а гуркотіння розносилось, напевно, ще далі. Українські націоналісти знали про наше наближення вже за кілька днів, але вони поводили себе радше стримано, а дрібні сутички з ними траплялись радше випадково. Нашим головним завданням тоді була боротьба з німецькими окупантами. Українських націоналістів ми повинні були переконувати, що вони обдурені власним керівництвом, яке служить фашистам. Очевидно, що ми мусили з легкістю підбивати їх переходити на наш бік. Так нас проінструктували, хоч я намагався пояснювати, що все набагато складніше. Одначе інструкція є інструкція, — з гіркотою засміявся Красовський. — Ми зупинилися над Західним Бугом, оскільки розвідники повідомили про німецькі гарнізони в кожному селі на правому березі. До того ж нам потрібен був час, щоби бодай трохи поремонтувати взуття, перевірити зброю і підлікувати потерті ноги.