Коли з’явилося троє невідомих, які назвались українськими націоналістами, ми погодилися на переговори. Ми рушили в бік села Смоляри, зайнятого націоналістами, роззброїли їх, оточили село, забрали зброю і запропонували спільно боротися проти німців. Після їхньої згоди ми повернули їм зброю, і частина з сотні УПА перейшла до нас, а решта розбіглася.
Натхненні таким вдалим поворотом подій, ми перетнули адміністративний кордон генерал-губернаторства. Командир передової роти помітив хутір, і ще до моменту, коли я опинився на місці, хата виявилася пограбованою і підпаленою. Карати моїх людей не було сенсу: їм хотілося свіжого молока, горілки, хтось одразу натягнув на ноги господареві чоботи. Я їх міг зрозуміти! А от господар не зміг. Він, звичайно ж, тим часом подав про нас звістку німцям.
Зовсім скоро нас оточило кілька німецьких автомобілів. Бій тривав п’ять годин, але нам вдалося його відбити. Ми рушили далі в ліси, та наступного дня, в Трещанському лісі, потрапили в оточення п’яти тисяч німців. Тут і почалося найгірше. Командир батальйону Філіпов відмовився оборонятися, мовляв — якби його залишили на території Білорусі, він би боровся, а тут не буде, і все, і ніхто не примусить, навіть не намагайтеся. Дотепер мені перед очима стоїть його вперте обличчя, його блідість, його наляканий погляд. Філіпова підтримали комісар Обрушенко, начальник штабу Григоренко й інші командири. Всі вони добряче напилися, вирішивши, мабуть, що така нагода випадає їм востаннє в житті, а хтось, можливо, хотів трохи набратися хоробрости, але не зміг вчасно зупинитись. Усю ніч під мінометним і артилерійським обстрілом ми шукали в лісі місце для прориву з оточення. Пам’ятаю, як я тицявся в темряву і гілки, як напорювався на трупи наших, як зусібіч летіли кулі, як від обстрілу спалахувало повітря поміж хащів. І цей запах — я ж не вперше брав участь у боях! Але цей запах: диму, сірки, болота, крові — мені здається, він досі на кінчиках моїх пальців.
Закінчення історії капітан розповідав здавленим голосом, ніби от‑от розридається. Його розповідь паралізувала Нусю, загіпнотизувала її. Згодом, набагато пізніше, вона зауважила, як сильно болять усі м’язи її тіла — так, ніби вона впродовж довгого часу працювала на виснажливій фізичній роботі, ніби тягала на собі тонни каміння, заліза, стовбурів дерев.
Красовський говорив, не даючи Нусі можливости відокремити себе від його розповіді. Говорив, що їх залишилося всього лише кілька десятків — тих, кому вдалося вирватись. Однак відтепер на них полювали не тільки німці, а й націоналісти, озлоблені ще за той випадок у Смолярах. — Блукаючи, — говорив полковник, — ми натрапляли на спотворені тіла своїх, на ці знайомі й рідні клаповухі голови, на застиглі наївні погляди. Як їх катували! — тремтячий голос зламався на високій ноті.
Капітан замовк на мить, а тоді вже майже спокійним, рівним голосом почав описувати способи катування, змальовувати сплюндровані трупи, в найменших деталях відтворюючи рани й понівечення. Командира батальйону Філіпова вони знайшли живцем закопаним у землю, із вбитою в чоло червоною зіркою.