Капітан, не кліпаючи, дивився в Нусине обличчя. Нуся не піднімала очей.
Раптом щось змінилось у повітрі. Напруга почала поволі опадати додолу, як опадає ранковий туман навколо водойм, окремими клаптями застрягаючи поміж трави ще деякий час після того, коли повітря стає прозорим.
…Кажуть, — довірливим тоном, майже пошепки мовив Красовський, — що ці нещасні переховують в тій норі з собою дівчинку, сироту?
Нуся кивнула:
Вона єврейка.
Мені розповідали, у неї світле волосся. Казали, вона дуже гарна.
Нуся ще раз підтвердила капітанові слова кивком голови.
Вам щось відомо про неї? Ви знаєте щось про її попереднє життя?
Нуся, як могла, задовольнила його цікавість. Хоч і вичерпана вкрай, вона почувала до нього вдячність за це спілкування. Він так добре до неї ставився, розмовляв із нею по-людськи, нормально, щиро. Їй було його шкода. Вона хотіла допомогти.
Ви думаєте, дитині можна жити ось так, під землею? — запитав Красовський. — Думаєте, дитині можна залишатися поруч із такими людьми?
Нусі здалося, в його очах стоять сльози.
Я і їх розумію, я їм глибоко співчуваю. Це слабкі, введені в оману люди, — продовжував капітан. — Невже ви не усвідомлюєте, що коли ми їх не знайдемо, то вони повмирають? Вони ж уже от‑от повмирають усі… — читала Нуся по його безшелесних губах. І раптом — різкий вибух: — Ми ж їм можемо допомогти! — у відчаї він охопив голову руками, розбурхав волосся пальцями.
Цієї миті почувся шум двигуна, завищали гальма. З лісу вилетів чорний лискучий автомобіль з витрішкуватими фарами й опуклим капотом. Капітан держбезпеки зірвався з місця і вибіг назовні.
Нуся дивилася крізь вікно, як він схилився до когось, хто сидів у тому автомобілі. Наростала тваринна тривога. Красовський щось довго і вперто доводив, розмахуючи руками. Потім слухав, кивав головою, тоді знову починав говорити. Врешті він виструнчився і віддав честь.
Повернувся до неї він іншим: чужим, холодним, віддаленим.
Знаєте, відбуваються страшенно неприємні речі, — поскаржився він, мружачи очі, як від яскравого світла. — Я хотів би отак вічно сидіти тут із вами і розмовляти. Ви страшенно мила, симпатична особа! І так багато тепер про мене знаєте, що стали для мене навіть небезпечною, — він усміхнувся звабливо. — Але часу зовсім немає, насувається катастрофа.
Капітан завагався й додав: — Вона ненадовго, ця катастрофа. Побачите, вона тимчасова. Але все ж…
Він наблизився до неї впритул, нахилився до її обличчя, поклав свою руку на її долоню і зашепотів у вухо, торкаючись губами мочки:
Мені дуже треба їх знайти. Я можу на вас надіятися?
фотокартка: шматок вимішаного тіста з ум’ятинами від пальців, посеред дошки, засипаної борошном
Перед нею відчинили дверцята автомобіля, подали руку, щоб їй легше було виходити. Вони бачили, яка вона втомлена, і поводилися з нею бездоганно, мало порошинки не здували.
Нуся скористалася простягнутою рукою, але все одно заточилась. Улесливе привітання сусіда пролунало як з-під води, хоч вона розуміла, що він витріщається на неї з відстані кількох метрів, перехилившись через паркан.
Чомусь рушила спочатку в протилежному від дому напрямку, і аж коли котрийсь із її недавніх супутників наздогнав її, вона зрозуміла свою помилку. У світлі фар, під ритмічне бурчання двигуна, що накочувало на неї щільними хвилями, довго мучилася з хвірткою.
Вона була вдома, але це тепер уже не здавалося їй чимось потрібним. Могла, зрештою, і не повертатися — нічого б не змінилося. Вона пам’ятала ще години туги, проведені в хатинці лісника до приходу полковника: повернення додому здавалося їй найбажанішою річчю, остаточною метою. Вона думала тоді, що варто їй повернутись — і все можна буде якось залагодити, пробачити, забути. Що саме її повернення додому має магічну силу налагодження справ, виправлення помилок. Але все змінилося безповоротно, і тепер навіть повернення додому перестало бути важливим. Все тепер зіпсоване, всі колишні значення вивернуті й перекручені.
Вдома стояла неприємна задуха і тхнуло чимось несвіжим — перекислою капустою, гнилою морквою чи цибулею.
Нуся повернулася! — гукнула Христя, зістрибнула з бильця канапи і кинулась обіймати сестру, мало не збивши з ніг. Мама визирнула з кухні. — Яка ти бліда, — сказала вона. — Що то була за робота? Вони нічого не заплатили, звісно?