Нуся мовчки підійшла до столу, на якому мама вимішувала сіре тісто, що кришилось і розходилося тріщинами, ніяк не бажаючи перетворюватися на однорідну масу. Вона поклала на брудну стільницю кілька купюр.
Заплатили, — відповіла вона, а коли мама запитально на неї поглянула, лише знизала плечима. — Кажуть, у нас скоро ходитимуть рублі.
Мама похитала головою, знову повертаючись до тіста. Христя не відходила від Нусі, обіймаючи за плечі. Нуся легенько розчепила її руки, рушила до великої кімнати. Батько з Уляною сиділи одне навпроти одного з розгорнутими книжками в руках. Обоє вдавали, що глибоко занурені в читання. Так глибоко, що не помічають Нусиного повернення.
Нуся поглянула на батька: невже він став трохи спокійнішим? Ну, це ненадовго.
Що ти читаєш? — запитала Нуся в Уляни, ніби їй справді було цікаво.
Уляна навіть голову не підняла, не зреагувала жодним чином. Замість неї відповіла Христя.
Інтерн Щіпаняк поїхав із німцями, залишив всю свою бібліотеку, — повідомила вона. — Пані Барбара прийшла до шпиталю, хотіла обміняти книжки на їжу. Уляна віддала їй два кілограми картоплі і нашу стару капусту, а вона дозволила вибрати тузин книжок. Є один альбом із фотографіями, — Христя кинулася до столу, щоб продемонструвати сестрі велике видання з сепієвими зображеннями будівель.
Нуся теж підійшла до столу впритул, але на альбом не реагувала. Вона знала, що стоїть зараз точно над Пінхасом. Він, скручений, скорчений, лежить у темряві — як дресирований звір, який добре затямив, що йому не слід видавати жодного звуку, не слід себе зраджувати. І якщо він буде поводитись чемно, то його не битимуть, не проганятимуть на холод і дощ і навіть дадуть поїсти.
Так, Уляна вдає, ніби читає, але насправді вона не може вже дочекатися, коли ж усі порозходяться спати, щоб мати змогу припідняти ляду і намацати там, унизу, кошлату голову, ковзнути долонею по ключицях, сплестися долонями, множити в їхньому домі гріх.
Чого ти там встала? — запитав раптом батько.
Він мене не запитує, де я була, що зі мною відбулося, не запитує, чи зі мною все гаразд, чи я рада, що залишилася живою, подумала Нуся, нічого не відповідаючи.
Він не дякує за те, що я роздобула гроші, що тепер ми зможемо купувати їжу, що ми всі зможемо вижити. Він вдає, ніби не сталося нічого особливого. Ніби я, як завжди, нічого не зробила.
Вона відчувала, що тепер і Уляна, і батько підняли голови від своїх книжок і пильно на неї дивляться. Їхні погляди навалилися на неї, ніби два кам’яні мури, ніби стіни їхнього дому, який, хоч стояв іще, але чомусь видавався зруйнованим.
Нуся не дивилася на них, але звідкілясь точно знала, що діється. Бачила, як вони зустрічаються поглядами, як у їхніх очах виникає дедалі сформованіше порозуміння, як їхні обличчя наповнюються сміхом, роз’яснюються від цієї насолоди впізнавати одне в одному спільні емоції, як їхні однаковісінькі роти розповзаються в однаковісіньких усмішках. І коли вона почула голосне, подвоєне, віддзеркалене пирхання, наповнене і здивуванням, і нерозумінням, але найдужче — знущанням над нею, Нусею, вона тупнула ногою об підлогу і промовила чітко й голосно:
Коли вже ти розповіси Пінхасові всю правду, Уляно?
Коли ти, Уляно, припиниш обманювати Пінхаса?
Уляно, коли ти скажеш Пінхасові, що німців уже немає?
Коли ти повідомиш Пінхасові, Уляно, що він уже може безпечно вийти назовні?
Чи ти, Уляно, збираєшся тримати його в ув’язненні довіку?
Чи ти думаєш завжди дурити його і йому, Уляно, брехати?
І невже ти ніколи не розповіси Пінхасові, Уляно, що Фейґа, Пінхасова маленька сестричка, не загинула?
Ти не хочеш йому зізнатися, що Фейґа жива?
фотокартка: пересвічена
Такої тиші просто не могло існувати. До того моменту ніхто у всьому світі не підозрював, що буває така тиша.
А тоді будинок затрясся. Долинув удар, другий, третій. Нусю підкинуло догори. Ляда відчинилася навстіж.
фотокартка: одна жінка засиляє нитку в голку, інша — протирає окуляри
Ні, — сказала Христя, окуляри якої раптом запітніли. Вона зняла їх і почала протирати полою сукні. Руки здавалися обтягнутими подарунковим гофрованим папером із вишуканим візерунком чайного кольору. Руки тремтіли. — Ні, — повторила Христя і відкашлялася, — такого не було. Я не пам’ятаю, щоби Нуся в ті дні взагалі кудись ходила. Вона була вдома. Вона не виходила. Вона хворіла на свинку.
Я ніколи не хворіла на свинку, — сказала Нуся, якій ніяк не вдавалося засилити нитку у вушко голки. Вона назбирала кілька речей, які треба було зашити: Христина блузка розійшлась під пахвою, від Уляниної спідниці відірвався ґудзик, а підкладка пальта роззявилася по шву. Нуся мала найкращий зір, тому зашивати речі було її обов’язком.