На свинку хворіла я, — сказала Уляна, — але тобі тоді, Христю, було чотири роки. Я лежала в лікарні. За мною доглядала Іда Кріґель.
У мене була скарлатина, але не в ті дні, про які ми говоримо, — Нуся відклала звичайну голку набік і взяла циганську.
Що ти робиш? Як ти будеш зашивати блузку циганською голкою? Ти наробиш мені отакенні діри! — сполошилася Христя.
Інакше я взагалі нічого не зможу зашити. Ми будемо ходити в дірявому одязі, з відірваними ґудзиками. Хочеш? — саркастично запропонувала Нуся.
У ті дні ми всі хворіли, — повернулася до теми Уляна. Сестри затихли. Уляна продовжила:
Ти наймолодша, Христю, а забула найбільше. Звичайно, Нусі не було вдома кілька днів до того, як усе трапилося.
Я була на роботі. Мене забрали з іншими жінками церувати засрану білизну радянських солдатів, — мовила Нуся, якій тепер уже не вдавалося вселити нитку у вушко циганської голки.
Нічого я не забула, — образилася Христя. — Та що ж таке, скельця в якихось масних плямах, ніяк не відітру. Я нічого не забула, я все пам’ятаю.
Вона терла і терла окуляри, аж доки одне зі скелець не вилетіло з оправи, і ґвинтик, тонко дзенькнувши, покотився підлогою.
Крекчучи, всі троє опустилися навкарачки.
Христю, ти ж і так його не побачиш, навіщо дурно лазити. Хто тебе потім підніме? — забурчала Уляна.
А ти взагалі зі своїм попереком тепер не розігнешся, — сказала їй Нуся.
Певний час вони повзали мовчки, обмацуючи підлогу руками, приглядаючись до крихітних шматочків бруду, збитих грудок пилу, до мертвих комах.
Ось, здається, знайшла, — обережно підібрала щось Нуся пучками пальців.
Ні, це не воно, — похитала головою Уляна, — я не знаю, що це таке, але це точно не ґвинтик.
Їхні пожовклі, розшаровані нігті, схожі на стулки молюсків, обстежували тріщини між дошками підлоги. Згрубіла шкіра долонь досліджувала поверхню верети. Пальці з набухлими суглобами перебирали френзлі.
Але, Нусю, навіщо ти кажеш неправду, — з докором сказала Уляна. — Ніякої засраної білизни ти не церувала.
Нуся неуважно зиркнула на неї і хитнула головою:
Точно, я сплутала. Я передруковувала дрібні військові накази і звіти на друкарській машинці.
Я прекрасно знаю, де ти була і що коїла, — не поступалась Уляна.
Нуся закам’яніла з простягнутою вперед рукою. Христя округлила очі.
Хіба я не пам’ятаю тих грошей, які ти поклала на стіл перед мамою?
То було за роботу, — жалібно проказала Нуся. — За друкарську машинку!
Думаєш, я така дурна? — знущальним тоном вигукнула Уляна. — Думаєш, я забула про десять ампул пеніциліну?
Нуся безсило розпласталася на підлозі. Поверхнею свідомости ковзнуло лячне передчуття інсульту, але тут же її охопив гнів. Вона підхопилася, підлізла до Уляни впритул, готова от‑от напасти, однак Уляна випередила її:
Я бачила тебе. Я бачила, як ти їх продавала. Бачила, як ти перепродавала пеніцилін радянським солдатам, Нусю.
Нуся застигла з роззявленим ротом, а Уляна продовжувала.
Я бачила тебе на ринку, бачила біля їхніх автомобілів, бачила на розі центральних вулиць. Я не хотіла до тебе підходити, не хотіла бентежити тебе, що твоя брехня про роботу розкрита. Чесно кажучи, я й до сьогодні не розумію, навіщо було брехати. Яка в цьому була потреба. І, звісно, я розумію, що не моя справа, де ти ночувала тих кілька ночей, але все ж!
Нуся мовчала.
Христя спробувала втрутитись, примирливо пробурмотіла:
Ну от бачите, кожна хотіла добра…
Сестри, проте, зараз її не чули, кожна поглинута виром власних думок.
І ще менше я розумію, — надто твердим, підозріло твердим голосом проказала Уляна, — чому ти вчинила так, повернувшись додому. Чому не дозволила мені зробити все по-своєму: розповісти йому лагідно, поступово. Адже я була права, що не варто нікуди поспішати. Адже я відчувала, що небезпека ще не минула. Навіщо ти сказала йому про Фейґу? — сумно запитала Уляна.
фотокартка: звук роздирання кролячої шкіри вовчою пащею
Він заповнив собою всю кімнату і виглядав страшно, як демон. Худий і високий, з розтріпаним волоссям, що сягало плечей, з кошлатою бородою, із запаленими очима, які світилися ненавистю й божевіллям, з глибокими чорними шрамами на обличчі, з широким беззубим ротом, він метався кімнатою і гарчав, ревів, плакав. Нуся з Христею заверещали від страху, кинулися до дверей, в обійми до матері, яка вже бігла до них із кухні.