Василь Фрасуляк підхопився зі свого місця і рушив до Пінхаса, широко розвівши руки, готовий прийняти його в обійми. Пінхас закричав, пойнятий пекучим болем. Він кричав так, ніби його живцем палили вогнем, ніби пронизували його тіло гострими розжареними списами. Крик виходив з цілого тіла, а не з самої горлянки. Він ішов із легень, зі шлунка, з нирок, линув з печінки, з кишківника. Руки і ноги Пінхасові кричали, кожна клітина його тіла розривалася від крику.
Пінхас Бірнбаум наступав на Василя Фрасуляка, готовий його роздерти. Василь добре це розумів, як розумів водночас і те, що він не зможе оборонятися, бо просто не здатен завдати цьому хлопцеві кривди. Він надто сильно завинив уже, щоб себе захищати. Провина притискала до землі його руки, плечі і голову.
Уляна підскочила і обвила Пінхасову шию руками. Він заборсався, намагаючись скинути її з себе, але вона трималася чіпко, як тримаються люди, які висять понад прірвою, щоб за мить упасти й розбитися на смерть. Пінхас намагався віддерти Улянині руки від своєї шиї, але вона припала до нього всім тілом, тісно-тісно, близько-близько, злилася з ним в одну істоту, заховала обличчя в його бороді, торкнулася устами його шиї, його щоки, його вуха.
Лють, ненависть, розпач і жах, які охопили Пінхаса, коли він почув про Фейґу, наповнили його нелюдською силою, але ось ця сила почала його покидати. Уляна ніби висмоктувала її з нього, шепочучи йому на вухо, гладячи його долонею по потилиці, перебираючи ґудзи, в які звалялося його густе кучеряве волосся. Вона шепотіла щось таке, що не було схоже на людську мову. Це було зміїне шипіння, павучине прядіння, шумування болотяної води у ставку, звуки намулу. Це було копирсання вітру в соломі, голос косулі, яка кличе свого самця в момент, коли в нього цілиться мисливець. Це було скрипіння старого порожнистого дерева, пугикання сови, звук роздирання кролячої шкіри вовчою пащею.
Уляна обіцяла йому, що все буде добре, і просила пробачення. Уляна казала, що вона винна, що вона дуже винна перед ним, але нехай він, Пінхас, її послухає: вона боїться його відпускати назовні, вона не вірить, що небезпека минула, в неї всередині загніздився неспокій, він подає їй сигнали, і вона їм вірить. Але послухай мене, послухай мене, коханий, я тобі обіцяю: ти скоро побачиш свою Фейґу, свою маленьку сестру. Я відведу тебе до неї завтра вранці, а зараз розповім тобі геть усе, що я про неї знаю. Я розповім тобі, з ким вона і що робить. Вона у безпеці. Ми подбали про неї так само, як подбали про тебе, для того, щоб ви обоє вижили, щоб залишилися одне в одного, щоб ви були разом. Я не наважувалась розповісти тобі про неї, бо знала, що тоді не зможу тебе стримати. Що ти вилізеш зі сховку і підеш її шукати, і тебе схоплять дорогою, і мордуватимуть, і вб’ють. Що тебе відберуть у мене, що я тебе втрачу, що я знову буду без тебе, але цього разу назавжди, що я більше ніколи не почую твого голосу, не нагодую тебе печеною картоплею з квасним молоком, як східного принца, не торкнуся твого волосся, не сплетуся з тобою долонями. Що ти не сидітимеш у мене під підлогою, не сидітимеш у мене під шкірою. Що тебе вже не буде.
І Пінхас, вбираючи в себе оці її звуки і доторки, вдихнувши запах її тіла, відчувши жар, який від неї йшов, почав слабшати й обм’якати. Вона висмоктала з нього гнів, як висмоктують зміїну отруту з двох червоних ранок. І, хоч це він стояв на землі двома своїми довгими ногами, а вона сиділа на ньому верхи, обхопивши литками за поперек, він відчував, що робить тепер тільки те, чого вона від нього хоче, йде туди, куди вона наказує. Він гойдається і кружляє, підступаючи дедалі ближче до ліжка, як заворожений, як зачарований, і не збирається вже нікого вбивати, роздирати на шматки, і цілком здатен почекати до ранку, хоч як би не рвалося, не кривавило його серце — але ж вона має рацію, ця Уляна, яка годувала його печеною картоплею і квасним молоком, і в чиє вухо він шепотів щоночі, вишіптував своє неможливе життя крізь дошки підлоги. Тепер же ось воно, її вухо, ось воно тут, біля його уст. Воно рожеве і маленьке, шовковисте на дотик, його вигини такі таємничі, запрошують і не дозволяють подумати ні про що інше.
Пінхас опустився на Улянине ліжко і ліг на нього горілиць, після чого Уляна, озирнувшись іще на мить до батька і блискавичним знаком руки, а також поглядом показавши Василеві Фрасуляку, щоб вийшов геть і зачинив за собою двері, вмостилася на Пінхасові зручніше. Повернулася клямка, скрипнули завіси, клацнув замок. Багатоголосе шепотіння віддалилося і розчинилось у неіснуванні. Навколо кімнати запала чорна пустка, поцяткована білими спалахами зірок.