Пінхас із Уляною залишились удвох, зовсім самі, притиснуті одне до одного так близько, що за мить уже не зрозуміло було, де чиє вухо, і що роблять ці пальці, і шкіра якої частини тіла покрита таким густим пушком, і як же пахне, і що це за сопіння, і це ти мене обіймаєш чи перевертаєш, цілуєш чи кусаєш, тобі добре чи боляче, і чому ми обоє так тремтимо, і що це за волога — сльози чи піт, чи щось, може, зовсім інше, і чому твоє обличчя одразу в кількох місцях доторкається до мого тіла, і це ми закінчили чи почали знову, і це ми заснули з тобою чи знову прокинулися, це сон чи дійсність, і це справді ти, а це — я, і це ти в мені чи я в тобі, це ти мій сховок під підлогою, чи я твоє озеро Амадока, найбільше в Европі озеро, яке простягається на сотні кілометрів серед міст і сіл, полів і лісів, серед хмар і небесних тіл, води його хлюпочуться ритмічно до берега, дедалі швидше і швидше, чуєш, солодкі води розгойдуються хлюп-хлюп-хлюп, ти знайдеш мене тільки на давніх мапах, але я залишуся в тобі назавжди.
озеро Амадока на мапі Вацлава Ґродецького і коректора Андрея Пограбія (Пограбки), Антверпен, 1602 рік
Уляна навіть не почула, як вони вдерлися в дім, а радше відчула це тканинами своїх внутрішніх органів. Зрештою, вона весь час знала, що так усе й станеться. Неспокій, який виточив у ній рану ще колись давно, в їхньому з Пінхасом дитинстві, коли їх уперше розлучили, нашіптував їй майбутнє, випалював її.
Вона зірвалася на рівні ноги, застигла над Пінхасом, прислухаючись до голосів за дверима. Пінхас розплющив очі, миттєво збагнувши, що небезпека десь зовсім поруч. Уляна торкнулася його уст кінчиками пальців, просячи мовчати і не ворушитись. Очима вона показала йому, що зробить усе, щоб не сталося нічого поганого. Вона накинула на нього перину, прикрила повністю, з головою, — і цієї миті важкі кроки наблизилися до дверей. Пролунав удар, і двері до кімнати різко розчинилися навстіж. Уляна, обсмикуючи на собі нічну сорочку, обернулася. До кімнати увійшов Якимчук і ще двоє колишніх поліцаїв. Слідом за ними йшов Василь Фрасуляк — чорний, напружений, розгніваний.
Очі всіх присутніх зосередилися на зяючому прямокутному отворі посеред підлоги. Зморщена верета лежала під вікном, ляда була відкинута, стіл відсунутий. Звісно, Уляна з Пінхасом так і не зачинили сховок уночі — їм було не до того.
Якимчук наблизився до краю і зазирнув досередини. Його ненормально рухливе, побрижене постійними судомами обличчя скривилось ще дужче від посмішки. Він торжествував.
Але ж я знав, — сказав він, обертаючись до Фрасуляка. — Я знав напевне, що ти ховаєш жидів.
Що з того, — вигукнула Уляна, підійшовши до Якимчука і злегка штовхнувши його в груди. — Якщо ми когось і ховали один час, то це наша справа, а не твоя. Ти наробив досить біди, а тепер зовсім уже збожеволів. Навіщо ти прийшов до нас? Хіба ти не знаєш, що більше тобі немає на кого працювати? Закінчилися ті часи, коли ти міг отак приходити до людей і їм погрожувати.
Якимчук на Уляну навіть не поглянув. Він наблизився до Фрасуляка і націлився йому в груди пістолетом, який зняв із запобіжника.
Кого ти ховаєш? — запитав Якимчук. — Де він зараз? Кажи негайно.
Двоє супутників Якимчука тим часом перевертали дім. Уляна чула зойки сестер, чула, як свариться мама, погрожуючи і кленучи все на світі, чула, як перевертаються і гуркочуть меблі, як падають предмети, б’ється скло.
Уляна підбігла до батька і спробувала встати між ним і Якимчуком, але Василь суворо поглянув на неї і відсторонив рукою.
Не лізь, — сказав він їй. Тоді його погляд, спрямований на неї, ледь злагіднішав, і він пояснив їй те, чого вона не розуміла, розповів те, чого не знала.
Сьогодні вночі радянські війська відступили. Німці повертаються. Їм вдалося знову відсунути фронт.
Уляна хитнулася, але зуміла встояти на ногах. Біль у шкірі, який пронизав її, був пов’язаний із Пінхасовим болем, який охопив його тіло за кілька кроків від неї. Не ворушися, тільки не ворушися, попросила вона його подумки. Не дихай, не ворушися, вдавай, що тебе не існує. Я їх випроваджу, я зумію їх обдурити, ми ж робимо це не вперше. Потім ми сховаємо тебе деінде, ми придумаємо інший чудовий сховок, ще кращий від минулого. Все буде добре, тільки не видавай себе.
Якимчукові супутники бігали навколо дому, шукали під сходами, обстукували стіни. Якимчук тим часом продірявлював Василя поглядом, і його обличчя робилося дедалі шаленішим, все знавіснілішим. Рот заїхав на ліву щоку, вишкірився аж до вуха, оголюючи зіпсовані зуби, підборіддя смикалось і тремтіло, кліпали очі.