Дев’ять сходинок догори (увага, ось шоста!), чотири кроки між дверима кімнати, в якій я ночую, і дверима, за якими спить мій чоловік. Ще дві сходинки. Я ступаю на килим. Під моїми ногами в темряві вигинаються візерунки: ромби, звивисті лінії, завитки. Мені відомо, що саме зараз я відбиваюся в темному дзеркалі, ще чорнішому за ніч.
Від моїх кроків — хоч яких легких — вібрують меблі: високі барні табурети з різьбленими ніжками, стелажі з книжками, дверцята шафи і полиці синього комоду. Але він не прокидається.
Йому знову сниться жах: він стогне, не припиняючи бурмотіти, сновигає в постелі, заплутавшись у ковдрі і простирадлі. Його кінцівки сплутані, він стриножений, знерухомлений — і від цього його гнів, його лють, його відчай наростають, обертаючись проти нього самого. Повітря в кімнаті пропахло його густим, пряним запахом. Йому, полоненому звірові, страшно. Він потрапив у сильце, яке сам же для себе розклав.
Я відчуваю до нього жаль і ніжність. Обережно лягаю на край матраца, підперши голову правою рукою. Лівою торкаюсь його мокрого чола. Він геть мокрий від холодного поту. У западинах шрамів утворилися цілі озера, немов після танення льодовиків.
Невдовзі всі льодовики розтануть — і що тоді буде? — тихенько говорю я. — Чи ми доживемо з тобою до цього страшного моменту? Я хотіла б зустріти кінець світу разом із тобою. Хотіла б загинути в твоїх обіймах, чуєш?
Він не відповідає. Він спить. Мої слова зачепили щось у його голові, в його сонній свідомості — він прислухається до нового повороту сюжету. Вислуховує когось, тоді відповідає: спочатку терпляче, іронічно, навіть поблажливо, тоді дедалі нервовіше, роздратовано. Його мова — мова сновиди: вона складається з речень і слів, вона насичена інтонаціями й емоціями, вона чітка й артикульована, але я не розумію жодного слова. Ця мова не схожа на жодну мову, яку б я могла ідентифікувати. Це звуковий відповідник тексту, перевернутого догори дриґом й відображеного в дзеркалі. Я її розумію кінчиками пальців, коли торкаюсь артерії на його шиї, коли прислухаюсь до пульсу.
Від мого дотику він кричить — страшно і довго, як людина, що помирає. Коли його крик врешті обривається, я бачу крізь сіріння повітря над його постіллю, що він прокинувся. Він дивиться на мене нажаханими, широко розплющеними очима. Він тяжко дихає. Він хрипить. Йому перехопило горло. Шумить у вухах. Я чую, як гепає його серце. Бачу, як шалено двигтить його понівечена грудна клітка, готова от‑от розколотися.
Його тіло від жаху паралізоване. Тепер він втратив мову, всі мови — і мову зі свого сну, і ту, якою зазвичай розмовляє зі мною. Якою мені відповідає.
Ти мене кликав, — лагідно пояснюю йому я, заспокійливо усміхаючись. Своїм виглядом, своїм спокійним обличчям і тихим буденним голосом я хочу його втихомирити, як мати втихомирює розбурхане немовля: самим лише своїм запахом, своїм рівним глибоким подихом.
Ти мене кликав, повторював моє ім’я, — шепочу я, тягнучись до нього кінчиками пальців, торкаючись його слизького від поту плеча, малюючи на ньому знаки. Я знаю, що він не знає, не пам’ятає мого імени. Знову і знову я виписую своє ім’я на його вологій шкірі, втрамбовую себе у звивини його мозку.
Все добре, — продовжую я, гладячи його по вилиці, беручи його обличчя в долоні. Мені так подобається вага його великої голови, подобається нервова напнутість його сухожиль. — Агов, хлопчику, чуєш, — говорю я, — все добре, тобі просто наснився страшний сон.
І я розповідаю сон, який йому наснився.
Тобі наснилося, що ти лежиш у калюжі його крови, змішаної з болотом. Цілу ніч падав дощ, і все поле розкисло. Тут земля зовсім чорна і пахне попелом, пахне вугіллям, пахне залізничною колією. Його кров змішалась із мазутом, вона витекла з отвору його шиї, коли йому відірвало голову фугасним снарядом. Його тіло розірвало зсередини, і ти більше не здатен його розпізнати. Ще кілька годин тому ти не міг заснути і вивчав волосинки, які спускалися додолу його карком, вивчав ромби, звивисті лінії і завитки його татуювання, мацаки якого виповзали майже на череп, обіймаючи вухо, розповзалися спиною, щільно охоплювали ліве плече, немов лускатий обладунок. Татуювання стікало додолу передпліччям, обігнувши лікоть, і останньою змілілою хвилею викочуючись на тильний бік долоні, немов на гальку берега, де й завмирало окремими темно-синіми краплями між виступами кісточок.
Благим накриттям бліндажа тарабанив дощ, і твоє нервове безсоння перетікало мало не в затишок, у розміреність стану. Ви вже стільки днів і ночей сиділи тут безвилазно, ниділи, грали в карти, слухали накази, що стосувались усіх, окрім вас. Решта хлопців хропла. Хтось, щоправда, виліз назовні курити, обматюкавши криву кицьку, яка прибилася до вас із найближчого розбомбленого села, бо у вас можна було випросити щось поїсти. Ти чув, як ляпають по болоту кроки цього курця, і тобі теж захотілось курити. Ти якраз застібав штани, правою ногою викопуючи заболочені берці зі закутка, коли той, хто курив назовні, закричав і заматюкався так страшно, що ти зразу зрозумів: цього разу кицька тут ні до чого. Ти похолов, збагнувши, що вже цілих кілька митей з віддалі не долинає характерний свист снарядів. Навколишній світ просякнув грузькою тишею, розбухлою до останніх меж. Ця недобра тиша заглушила звуки дощу, який досі захищав вас, як міг, але тепер уже навіть він тут був безсилий. Від удару розкришилась частина стіни, тебе відкинуло до протилежного краю приміщення, просто через твого сусіда. Ти вдарився головою об щось тверде і, напевно, знепритомнів. Хоча наступної миті вже біг поруч із ним по розкислому болоту. На тобі були незашнуровані берці, тому яке там біг — ти місив ними чорний фарш землі, що всмоктувала твої ноги, всмоктувала тебе, роззявляла свою ненажерливу пащу. Свист не припинявся, а чорні смуги дощу над вами були покреслені помаранчево-рожевими снопами трасуючих снарядів. Ти не бачив і не чув, як йому прилетіло. Ти просто впав, ударений повітрям, нічого не тямлячи і лише відчуваючи, як тебе затоплює багном, смолою, холодними і гарячими густими потоками, як тебе засмоктує в трясовину. Ти намагався схопитися за щось тверде, за щось певне, знайти опору, але пальці проходили крізь шовк і слиз розрідженої землі, аж доки ти не намацав його руку, обліплену болотом, і притягнув її до себе, впізнавши паростки татуювання, що де‑не-де проступали на шкірі. Рука піддалася тобі надто просто, без жодного зусилля: ти подумав на мить, що здобув раптом нелюдську силу, якщо ось так, завиграшки, притягуєш до себе тіло дорослого чоловіка, і воно здається тобі легким, як пір’їнка. Але виявилось, що рука була сама по собі, вона більше не була ні до кого прикріпленою, і татуювання також втратило цілісність і будь-який сенс, крім того, що ніби підписувало кінцівку, привласнюючи її і називаючи, хоча власник більше не жив, власника більше не було ніде — тож кому тепер належала його власність? Він розчинився у чорних болотах.