Ось вона сидить перед входом до будинку. Стіна майже зовсім не промальована, кількома штрихами позначено натяки на ґанок, фіранку у вікні, пеларгонію на підвіконні. Натомість сама дитина вималювана надзвичайно деталізовано: на ній сукня та фартушок, і черевички зі шнуруванням, і високі шкарпетки. Вона має ямочки на колінах, а у фартушку — кілька волоських горіхів, цілих і розколотих. Богдан прикипає поглядом до горіхів, аж відчуваючи раптом, як рот наповнився густою слиною з присмаком горіхової гіркоти. Білі зерна, такі крихітні, зображені лаконічно й майже схематично, приковують до себе увагу. Богдан несвідомо нюхає пучки своїх пальців. Сам він навіть не помічає цього відруху — натомість його помічаю я, нечутно підкрадаючись до Богдана, вправно обминаючи кожну скрипучу дошку підлоги. Я йду тихо, як святий дух. Але всередині у мене все рветься й осипається з гуркотом, наче у злочинця, якого от‑от виведуть на чисту воду.
Млосно стискає живіт. Волоські горіхи. Я не знаю, не маю уявлення, в чому тут річ і чому мене пронизує такою тривожністю, відчуттям такої гострої, несподіваної небезпеки, але з тієї миті я починаю ховати від Богдана всі волоські горіхи, на які він міг би натрапити в будинку чи на подвір’ї. Рано-вранці я визбирую торішні горіхи на землі під деревом, несу їх до лісу і викидаю під котроюсь із сосон, притрусивши згори глицею.
На мить я завмираю, пригадавши, як кілька років тому приносила волоські горіхи в подарунок Богдановому батькові. Тепер мені доводиться ховати їх від Професорового сина.
Ще донедавна, щойно я поверталася додому, ми виходили на вечірню прогулянку до лісу. Що пізнішою ставала осінь, то менше я остерігалася зустрічей з іншими людьми. Більшість із них в холодну пору року припиняли сюди приїздити — зимували в міських помешканнях, заколисуючи себе усвідомленням надзвичайної близькости тисяч людських присутностей за стінами, під підлогою, над стелею. Тих, що залишалися зимувати на дачі, не варто було боятися: вони більше скидалися на постаті зі снів, аніж на реальних людей. Ми перетиналися часом з кимось із них у вогких незатишних сутінках, десь на стежці, що вела серед стовбурів сосон в оголену павутину кущів, на тонкому гілляччі яких набивалося клоччя вечірнього туману. Це міг бути старий у синій спортивній шапці зі смужками, який возив за собою лісом тачку, наповнюючи її старанно відібраними гілками. Або пара пияків розмитого віку, що пересувалися вічно у хмарі випарів і густих запахів, то випромінюючи дзвінку, нестерпну ніжність одне до одного, оголену, як відкрита рана, любов, то проклинаючи одне одного з не меншою жагою, а то понуро плетучись кудись у морок: вона — тягнучи ногу і скімлячи, він — зневірено несучи у руці сокиру. Часом ще хтось невизначений ковзав поміж далекими деревами, оточений зграєю диких собак. Ці собаки іноді мчали на нас із гавкотом, що відлунював на весь ліс, вони навісніли, захлиналися завиванням, під’юджуючи одні одних панікою і шалом — неможливо було не уявляти, як наваляться на нас їхні худі і сильні тіла, як їхні ікла за мить шматуватимуть нас живцем. Але собаки лише махали хвостами, наблизившись, і широко усміхалися мордами з висолопленими язиками. Богдан обережно опускався на коліна і, ніби западаючи в транс, гладив спини та голови, чухав за вухами, розкуйовджував пальцями злиплу кудлату шерсть. Розгублена, я стояла над ним, не впізнаючи, ошелешено спостерігаючи, як умлівають від насолоди улещені пси. У його погляді, в його рухах, у виразі обличчя відкривалося щось несподівано м’яке, беззахисне — смужка світла з-за прочинених дверей. Я відчувала його розслабленість, якої він не дозволяв собі зі мною ще жодного разу. Це тривало, аж доки звідкілясь із глибини цього лункого, схожого на павільйон, лісу не починав лунати пронизливий свист — нетерплячий, роздратований, настирливий. Собаки вмить забували про нас із Богданом і, зірвавшись, мчали до свого господаря, покидаючи нас серед заніміння порожнього простору.
Нарешті осінь загусла настільки, що дні перестали наставати взагалі. Наші повільні кроки провалювались у товщу вологого піску, пронизаного міцелієм грибів, у хрумку кудлатість моху, в ковзкий настил зігнилого листя. Ми брели майже наосліп, не розбираючи напрямків у цьому тьмяному одноманітті.
Хоч як тепло я не одягала нас із Богданом, нашаровуючи на нього й на себе светри і підштаники, куртки, шалики, шапки й каптури, ми все одно промерзали наскрізь. Взуття і шкарпетки просякали водою. Німіли обличчя, унеможливлюючи міміку. Раз по раз обертаючись, аби пересвідчитися, що з Богданом усе гаразд, я не розрізняла в темряві його обличчя.