Мені здавалося, Богдан усе помічає. Іноді, коли я відповідала недомовками на котресь із його запитань, коли говорила з ним, як із дитиною, його погляд ставав оголеним і роззутим. Він дивився на мене прямо, ледь усміхаючись очима, і я читала на його обличчі: як довго ти ще ламатимеш цю комедію? Припини нарешті. Мені все відомо.
Він кпинив із мене, але водночас я відчувала небезпеку, яка від нього струменіє. На що він був готовий? Наскільки безрозсудно я діяла? Скільки ще буде мені дозволено? Коли настане кінець і яким він буде?
Я не хотіла про це думати. Зараз він був тут, поруч зі мною. Я готова була розповідати, скільки завгодно. І розповідала.
Того раннього травневого чи вересневого ранку, сім або дев’ять років тому, я вийшла зі Звенигородського лісу просто в туман, який перистими клаптями пер із-над Стрипи. Деякі клапті були ледь помітні, прозорі — радше натяк на туман, що розмивав обриси навколишнього світу, тоді як інші скидалися на збиті вершки, снігові замети, уламки пінопласту.
Я бачила лише невеликий острівець соковитої трави під своїми трекінґовими черевиками. Вони місили вологий ґрунт, а той відгукувався гучним плямканням. Я йшла радше на ледь чутний звук течії, бо зорові орієнтири були надто оманливими. Врешті опинилася поруч із круглою водоймою, оточеною підмурованим камінням, — невеликим фонтаном з гіпсовою статуєю Божої Матері, розфарбованою крикливими кольорами. Ось тоді верстви туману розхилились, роздмухані раптовим вітерцем, і моїм очам відкрилася панорама на пагорби й луки, порослі густим волоссям трави, на м’які спадисті складки аж оксамитового простору, на травертинові скелі, що дірчастими черепами, вивітреними кістяками вищирилися з-під розкинутих на них розбуялих рослинних ковдр.
Травертин, як тобі завжди було відомо, Богдане, — надзвичайно цінна гірська порода. Ще римляни будували з травертину храми, акведуки, купальні, амфітеатри. Ти знав, що Колізей збудовано з травертину? Так само, як і колони площі Святого Петра у Римі. Так само, як і Базиліку Сакре-Кер в Парижі. А які досконалі травертинові посудини, датовані І століттям нашої ери, тонкі й гладенькі, немов наповнені рідким світлом, знайшли в Окосокоаутла-де-Еспіноса в Мексиці!
Тут, у печерах рукорацьких травертинових скель, у ХІІІ столітті був монастир. У келіях жили ченці, які покинули Києво-Печерську Лавру в часи зруйнування Києва Батиєм. Одну з печер вони розширили, видовбавши в камені більше простору для молитви, але невдовзі з’ясували, що молитва в цьому місці давалась невимушено і приходила до них сама по собі: біля вигину Стрипи, з якої ченці черпали солодку на смак воду, чи сидячи на випнутій губі скелі, під час споглядання протилежного берега ріки, вдень і вночі, за безвітряної погоди і тоді, коли вітер приносив запахи вудженини з Рукорака, розташованого вище за течією.
Згодом під скелями монастиря з’явилась дерев’яна церква святого, завжди доброго Онуфрія, старця з єгипетської пустелі, якому ангели щодня приносили святе причастя, а демони не змогли спокусити, навіть застосувавши найвигадливіші зі своїх прийомів. Сива розкошлана борода вихудлого й зісмаленого на пекучому сонці діда прикривала його гострі коліна, і тому він не потребував жодного одягу, щоби прикривати свою голизну. Одяг, у якому Онуфрій прийшов у безлюддя, розпався через два роки після постійного життя в пустелі. Він харчувався гіркими й сухими стеблами, які знаходив серед червоних розпечених каменів, а спрагу втамовував двома-трьома краплинами вологи, які щоранку з’являлися на стіні його печери.
Зрештою, поруч із печерою спеціяльно заради Онуфрія виросло фінікове дерево, гілки якого плодоносили по черзі і в суворій послідовності впродовж цілого року. Важкі китиці брунатних фініків звисали додолу, погойдуючись над нерухомою поверхнею джерела. Кожна китиця перебувала на своїй стадії дозрівання, щоб святий старець, боронь Боже, не наївся недозрілих плодів і не зазнав неприємних проблем із травленням.
Джерело зі свіжою і холодною водою виникло під деревом, щоб напувати Онуфрія. Спершись спинами на рапату поверхню фінікової пальми, у смугастій тіні відпочивали потомлені спекою демони з янголами, прикріплені до Онуфрія. Нерідко котрийсь із янголів, запавши у глибокий сон із широко роззявленим ротом і безпомічно закинутою назад головою, знехотя лоскотав пір’їною розгорнутого крила вухо чи ніс найближчого демона, і тому починав снитись жахливий сон. Демон зривався з місця, заревівши як найгірший серед звірів, гублячи навколо себе клапті смердючої піни з пащі, — але Онуфрій швидко заспокоював його, поплескавши по загривку і лагідно до нього примовляючи. Часом можна було спостерегти і таку картину: Онуфрій вимивав джерельною водою закислі демонові очі, а той покірно терпів, і тільки його хвіст посмикувався, як це трапляється з котами, коли їх охоплює роздратування.