Коли надійшов час Онуфрієві повертати свою душу Богові, він помолився і спокійно відійшов на той світ, залишивши по собі порожню, доволі вже подірявлену оболонку, схожу на шкіру змії чи зітлілий лист. Його крилаті й хвостаті супутники викопали для святого старця могилу і поховали його з усіма почестями, які для цих істот завжди так багато важили.
За іншою версією, зауваживши, що вода в джерелі замулилась, обміліла й почала неприємно посмерджувати, а плоди пальми гниють, навіть не встигнувши дозріти, янголи з демонами здійнялися і відлинули в осяйну далечінь небес.
Онуфрієве тіло лежало, прикрите схожою на пустельний чагарник бородою і витинанкою фінікової тіні, аж коли на обрії (там, де розжарене повітря над піщаною поверхнею брижилося розмитими складками, утворюючи своєрідні кишені) вималювалося дві темні цятки, що стрімко наближалися. То були великі леви з густими гривами і міцними лапами, з великими загостреними кігтями на них. Леви викопали для Онуфрія могилу поруч із печерою, що стільки десятиліть правила йому за домівку. Наступних сорок днів тварини лежали поруч із похованням, віддаючи йому останню шану.
Цілком можливо, що обидві версії є насправді однією. Можливо, ті, кого Онуфрій мав за трансцендентних істот, були представниками родини котячих, що прибились до самітника і з невідомих причин не роздерли його на шматки. Це могли бути лев і левиця, яких Онуфрій підібрав у пустелі ще малими і виростив, годуючи фініками. Сьогодні складно сказати, як усе було насправді. Навіть спогади ченця Пафнутія, який свого часу зустрічався зі святим, небагато пояснюють.
Отож уперше я побачила твою постать там, у тумані. Ні, не в єгипетській пустелі, дотепнику (знаєш, втрата пам’яти анітрохи не позначилася на твоєму почутті гумору). Я побачила тебе вперше під скельним монастирем, поруч із церквою святого Онуфрія, біля села Рукорак.
Я наблизилась до тебе з туману, нечутно підкралася ззаду і завмерла, намагаючись не привернути твоєї уваги.
Ти стояв перед брамою входу на подвір’я кам’яної церкви, яку збудували на місці дерев’яної у XVIII столітті. Це оборонна церква з товстими мурами, яка повинна була допомагати витримувати ворожі навали. Поки жінки з дітьми протискались у вузький отвір за вівтарем, у вхід до підземного тунелю, що провадив далеко за межі села і закінчувався десь серед лісу, в безпечному місці, чоловіки тримали оборону, підпираючи могутніми плечима важкі ковані ворота входу.
Ти, звісно, знав, що сьогодні вхід до тунелю надійно замурований на прохання селян і ніхто ніколи не досліджував церковних і монастирських підземель. Краще нехай цей отвір буде запечатаний, ніж знайти там, у темних переходах, щось таке, про що можна було пошкодувати. Якщо воно там заховане — на те, отже, воля Божа. Ми прожили дотепер без цього знання, проживемо й далі. У великій мудрості багато печалі, і хто примножує пізнання, примножує скорботу.
Це місце завжди було для тебе особливим і викликало змішані почуття. Баба Уляна возила тебе сюди змалку, оскільки її притягувала особлива любов до травертину, скель, печер, східців, вирубаних у камені, до шелестіння води, що прорізала стеблом течії ґрунт луки, до цвіту калюжниць, спокою, який покоївся на луках, кам’яної прохолоди церкви, запаху грибів, що долинав із лісу, побіленої статуї святого Онуфрія на брамі і до молодого священника.
Ти сприймав як належне, коли вона будила тебе вдосвіта, прошепотівши: «Їдемо до Рукорака». На празник, на сповідь, на гриби, шукати цвіт папороті, молитися, просити, каятися, подивитися на святе місце, набрати свяченої води, поміняти квіти у скельному храмі, помити вікно, поговорити з душами ченців. Ченці відповідали їй старослов’янською мовою, і вона, звісно, мало що розуміла.
То були часи, коли почали поволі знову відчиняти церкви. Не те щоби надійшли якісь офіційні дозволи з центру — просто місцева влада чомусь немов зробилася підсліпуватою, ніби не завжди помічала, що від церкви знову знайшли ключі й вимели павутину з її закутків, навишивали нових рушників, щоб обгорнути образи, що когось похрестили там місяць тому, а наступного тижня — ще когось іншого відспівали.
Твою бабу з якогось часу перестали викликати на багатогодинні розмови до кабінету, розташованого так близько від церкви Покрови. Це була будівля зі стінами кольору сирого м’яса, всі осі якої були химерно зміщені та скошені, і сама вона стояла ніби під нахилом, готова от‑от зсунутись уперед, в напрямку від вулиці Лєніна, і напоротися на стовбури тополь у дворі.