Ви їхали рейсовим автобусом, що курсував між навколишніми селами, або хтось підбирав вас на дорозі своїм автомобілем. Дорогою ви урочисто мовчали. Тебе нудило, і твої спітнілі долоні судомно стискали зіжмакані краї наготовленого про всяк випадок поліетиленового пакета.
Баба Уляна любила молодого рукорацького священника, бо, як вона стверджувала, він нагадував їй її покійного чоловіка. — Хіба ти мала чоловіка, бабо? — запитував ти. А вона роздратовано на тебе цитькала і відверталася.
Кого вона мала на увазі — Пінхаса чи Матвія? Кого з них міг їй нагадувати цей невисокий опецькуватий молодик із густим рудуватим волоссям, вічно захеканий, з вічно розпашілими щоками? Він носив у кишені під ризами карамельки «Рачки» або «Барбарис», а іноді навіть «Корівку», тому від нього приємно пахло паленим цукром і згущеним молоком.
Може, це місце нагадувало Уляні про Криводяка, бо в печерах монастиря аж до 1967 переховувався один із упівців. Коли його вистежили (коли хтось із місцевих на нього доніс), він спалив себе живцем. Баба показувала тобі пальцем майданчик перед входом до однієї з печер і розповідала так, ніби бачила це на власні очі: — Отам він стояв нерухомо і горів яскравим полум’ям. Язики вогню і клуби чорного диму здіймалися високо в небо, як пелюстки чорнобривців. А ці, внизу, навіть стріляти в нього перестали, бо кулі все одно пролітали повз. Жодна не вцілила. Він стояв спокійно і не дивився на них, а дивився туди — на Стрипу, на горби, на хмари. Тут є на що подивитися.
Ти сповідався отцеві Штунді — щось бубонів собі під носа про мурашину матку, потоп і землетрус, про обман, втечі, про те, що думав погано про бабу та її сестер і що не хочеш жити з ними. Затято хитав головою, вперто повторюючи, що не дочекаєшся вже, коли мама з татом нарешті заберуть тебе до Києва. Це мало статися зовсім скоро: на цих літніх канікулах. Або на наступних. Щонайпізніше.
Отець Штунда постійно відволікався: робив зауваження жінці, яка не випрала вишиті рушники, давав вказівки щодо підготовки до служби за упокій душі, шарудів у кишені обгортками від цукерок, сколупував застиглий віск свічок із мідних підсвічників і таць, намугикував собі під носа «Два перстені» Івасюка (ти, Богдане, цього знати не міг, але в голові йому крутилася пісня у виконанні Софії Ротару).
Потім він неуважно гладив тебе по голові і казав, що ти згрішив, сину його, і що тобі слід прочитати стільки-то разів «Отче наш» і стільки-то — «Богородице, Діво, радуйся». Ти міг починати негайно.
Поки ти вештався в закутках церкви (тебе особливо цікавили отвори в кам’яних стінах, що спускалися додолу, впираючись у напівкруглу арку і замурований вхід у підземелля), поки лазив скелями, намагаючись і там, у печерах, знайти непомічені раніше потаємні ходи, твоя баба розмовляла з отцем Штундою. Це могло тривати кілька годин поспіль. Іноді на порозі церкви збирався цілий натовп селян. Вони несміливо наближались до священника і вірянки, вкляклої і охопленої трансом, переминались із ноги на ногу, покахикували і робили отцеві знаки: під проливним дощем на цвинтарі чекав відспівування мрець у труні.
Врешті баба Уляна, по-діловому долаючи біль у суглобах, спині та крижах, піднімалася на рівні ноги, вдаючи, що не помічає руки отця Штунди, простягнутої задля допомоги. Вираз її обличчя видавався на диво тверезим. Ніби це не вона останніх кілька годин тремтіла всім тілом, ніби не її очі перестали кліпати й оскліли на довший час, і погляд їхній, здавалося, провалився у споглядання якихось нетутешніх декорацій.
Ходімо, кидала вона священникові й вела його за собою. Вона підкликала тебе, один раз коротко гукнувши твоє ім’я: — Богдане! — І ти виповзав з-під почорнілих вологих каменюк, у яких винюхував якщо не запах києво-печерських ченців, то бодай упівця. Ти скочувався кам’яними виступами, твої ноги небезпечно провалювалися в нарости рослин і сплетені корені, що приліпилися до скель, ти послизався, з’їжджав на колінах додолу, щоби потім наздоганяти болотом свою бабу, священника і всю процесію. Їх нелегко було розгледіти крізь стіну дощу. Але ти знав, що вони прямували на цвинтар. І тобі добре було відомо, де це.
Вона використовувала знання про тебе раптово, у моменти твоєї найбільшої вразливости. Коли, скажімо, вела тебе на морозиво в гастроном. Ти стояв унизу, під круглою стільницею високого барного столика, твої губи були липкі від цукрового сиропу і насолоди. Вона ставила перед тобою газовану воду з сиропом. І, розмішуючи у власній ребристій склянці томатного соку сіль ложкою, прив’язаною до прилавка, лагідно тобі усміхалась. А потім нахилялась і шепотіла на вухо щось про мурашину матку, подробиці розкопок, твої втечі, твої таємниці, твої приховані сподівання.