Ні, — казала вона тобі, — батьки нескоро заберуть тебе, їм не до тебе, сину. Вони мають важливіші справи. Невже тобі справді так зі мною погано живеться?
Звісно, тобі не жилось із нею аж так погано, Богдане.
Хто здатен збагнути, чому він це зробив? Точно не він сам.
Можливо, то був жест відчаю через втрату: більше він не почує її владного голосу на подвір’ї перед брамою, коли вона розмовляла з Бовваном. Більше не зможе виконати її чіткі накази. Не матиме перед собою її вимогливого обличчя, зморшкувата шкіра якого здавалась цупкою й застиглою, наче брезент.
Може, це була своєрідна помста за роки тієї непоясненної влади, яку вона мала над ним, як і над багатьма іншими. Може, він просто звик передавати далі отриману під час сповідей інформацію. Він присягав відкрити її лише Богові, але отець Штунда добре знав, що Бог — у кожному з нас. У комусь більше, у комусь менше, залежно від обставин.
А може, то був вияв його ревнощів: відспівувати покликали настоятеля церкви Архистратига Михаїла, навколо якої розтягнувся Нагірянський цвинтар. Останніх кілька років перед смертю Уляна тримала в напруженні всіх священників околиць, вибираючи, кого ж із них наділити почесним обов’язком відпровадити її в останню путь. Схоже, остаточно рішення вона прийняти так і не встигла, бо мало не щотижня його змінювала. Але розуміючи, які ускладнення це може спричинити, сестри самі здійснили вибір і приписали його Уляні.
Під час поминок отець Штунда, блідий і схвильований, не припиняючи витирати сльозинки, що виступали в кутиках його підпухлих очей, відкликав Уляниного сина, твого батька, набік і переповів йому усе, що знав про твою бабу. Все, що вона розповідала йому про себе, у найменших подробицях.
Двоє чоловіків вийшли до саду і зупинилися поміж давно не білених стовбурів старих яблунь. Покручені дерева опускали розлогі гілки аж у траву. Крізь листя відкривався вид на димарі міста внизу. Над дахами й антенами кружляли голуби. Син померлої ковзав поглядом по віконцях піддаш і тінях від хмар на вибляклій плямистій черепиці.
Голос священника спершу тремтів і здавався ледь чутним. Він вичавлював із себе слова, речення розсипались на його язику. Він забував, про що і заради чого говорить.
Але згодом справи пішли краще. Історія міцнішала, підживлювала сама себе, набирала сили. Голос священника переливався і входив твоєму батькові досередини, як тепле гірке молоко.
Коли отець закінчив говорити, в саду запала тиша. Над містом тріпотіло відлуння собачих голосів, сентиментальної мелодії, дзвінкого жіночого сміху.
Твій батько почував дивовижну ясність у собі самому й у всьому навколо. Його серце билося розмірено, як ніколи. Дихання набуло тонкости.
Щойно поховавши свою матір, він побачив її. Глибина життя відкрилась перед ним, дозволивши збагнути цю жінку, те, якою вона була і якою не могла бути. Її жести і вирази обличчя, її слова, недомовки, мовчання, напруження, холодність, побіжні дотики, суворість, сотні діялогів і ситуацій, які і його самого зробили саме таким, яким він був, — усе це виявилось тільки поверхнею. Тепер він розумів, скільки всього було там, унизу, в ґрунті, в таємних лабіринтах і печерах, у сховках, де дозріває і розлущується насіння.
На якусь повну мить твій батько відчув єдність зі своєю матір’ю.
Вона надто швидко померла, ця мить. Професор відмахнувся від розповіді священника, від жалю, який його охопив, від сліз, які наповнили його горло. Побачити її і себе, все життя у цьому новому світлі було надто складно, занадто страшно. Твій батько надто міцно прикипів до старих обрáз і уявлень, надто міцно зрісся з ними. — Навіщо ви мені все це розповідаєте? — гнівно крикнув він на священника. — Я вам не вірю. Я не хочу знати.
Він навіть тобі, своєму синові й онукові померлої, не сказав жодного слова про ту розмову. Ти ніколи так і не дізнався всієї правди про свою бабу Уляну. Були хіба що якісь уривки, слова, якими прохоплювалися, самі того не бажаючи, бабині сестри, натяки, підслухані тут і там, плітки сусідів. Були, зрештою, чотири валізи з фотографіями і одна книжечка в сап’яновій палітурці.
З моєю допомогою ти виклав з усіх цих скелець химерний вітраж, крізь який боляче було дивитися на світ. Пейзаж за ним змінювався до невпізнаваности. Чи, може, тільки крізь цей вітраж можна було побачити пейзаж саме таким, яким він був насправді.