Незабаром дещо почало прояснюватися. Під загрозою опинився бородатий Бовван у брамі, тисячі разів забілений вапном так густо й старанно, що навіть рис його обличчя, завитків бороди, напнутих м’язів неможливо було розрізнити під товстим шаром покриття. Загуслі білі краплини, затвердлі бородавки, вапняні нарости всіювали кам’яну постать, повалене дерево біля неї, сумирного лева обіч. То вже була не скульптура, а чудернацька проява, котра, однак, означала надто багато для місцевих вірян, була частиною цього місця, невід’ємним елементом життя.
Крім того, що святий Онуфрій, покровитель мандрівників, монастирів і породіль, Бовван, охороняв мешканців Рукорака й околиць від засухи, повеней, граду, блискавки, від ворожої напасти, злих духів, спокус, гріхів, брехні, лихих думок, розпусти, бідности, голоду, безпліддя, зради, хвороби, дурости, від нечемности дітей, сусідських пліток, вроків, протягів, сміття під килимом, скелетів у шафі, вчорашніх дріжджів, непіднятого тіста, поганих снів, скислого молока, запліснявілого хліба — одне слово, від усіх лих, що чигають на християнина у цьому недосконалому світі. Небезпеки наближались і ковзали по дотичній, а святий Онуфрій зі своїм умиротвореним звіром, що спочивав під ногами, охороняли клапоть землі біля травертинових скель. Це тривало вже третє століття поспіль.
І ось раптом, — священник не стримував ні сліз розпачу, ні сліз обурення, ні сліз праведного гніву, — з’явився чоловік, який, придивляючись до статуї на брамі, впізнав у ній твір Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Екзальтований через своє відкриття, цей пан заперечив у рукорацькій статуї захисника і святий оберіг, а натомість назвав його коштовним витвором мистецтва геніяльного скульптора, який неодмінно слід відкрити світові.
Спершу священник щиро зрадів: звісно, заступник села і церкви не міг бути просто собі шматком каменя. Отець Штунда погодився, щоб реставратори обережно зняли з Онуфрія нашарування вапна, оголивши всю його заховану десятиліттями нервову й екстатичну красу. Онуфрій звивався й невротично дрижав, віддаючись Всевишньому до останньої волосинки на розвіяній поривами пустельного вітру бороді. Скульптура разила електричною пристрастю.
Негайно з усіх усюд з’явилися мистецтвознавці й культурні діячі. Вони приїздили автобусами й автомобілями, вони ломились у рококову браму, витоптавши траву на подвір’ї церкви, вони придивлялись до слідів кольорової фарби у виїмках і западинах скульптури, хитали головами на вид слідів клею і неоковирного мізинця, приробленого до досконалої кам’яної руки.
Вони й самі молитовно витанцьовували в екстазі, узрівши цю досконало відтворену анатомію, напружені м’язи, текучість матеріялу. Що за спокій у цій тривозі! Яке упокорення в цьому дикунстві! Ну й конвульсії безмежного вмиротворення!
Вони наповнили повітря церкви стрибучими й сюркітливими кониками слів, перебираючи роки й періоди, мистецькі школи, впливи й художні засоби. Вони сперечались про іронію й аполонічність, про відмінність праці з деревом і каменем, про релігію, архітектуру, Мікелянджело й Ель Греко, про Сусанну і старців, про Миколу Потоцького і архітектора Меретина, про Пінцеля, Пільзе і Пельце, про майстра Пінзеля, про якого невідомо навіть, чи справді звали його Йоганом-Ґеорґом.
Від нього майже нічого не залишилось, окрім кількох десятків скульптур, кам’яних і дерев’яних уламків анатомічно досконалих тіл, наповнених рухом і нервовим дрижанням. Пінзель виринає із невідомости сформованим майстром, вправним, сильним і впевненим. Він точно знає, що і як робить. Але невідомо, хто і де навчав його, чому він став скульптором, з чого починав, ким надихався, з ким конкурував, кого заперечував.
Про його життя в Бучачі, у шлюбі зі вдовою, яка народила Пінзелеві двох дітей, його стосунки з архітектором Меретином, котрий, вочевидь, запросив Пінзеля до співпраці, про взаємодію зі свавільним і суперечливим графом Потоцьким — нічого невідомо.
Подірявлений камінь, біцепси янголів, зуби святих, животи мучеників, волосся пророків, поточене дерево, що має обриси триметрової атлетичної постаті, — ніби рештки поховань, ніби залишки людських трупів на місці стихійного лиха, воєнних дій, катастрофи. Всі вони — свідчення існування однієї особи, яка розчинилась, поглинута небуттям.