Романа зовсім не здивувалась, побачивши перед собою приміщення: розчахнуті шафи, вивернуті шухляди, купи одягу, коробки з міксерами, блендерами, кавоварками, прасками, епіляторами, фенами і шашличницями. Перевернуті горщики з газонною травою, роздерті пакети з декоративною тирсою. У щілинах між дошками підлоги вилискували кольорові намистинки.
Це склад якогось магазину? — запитала вона, щоб тільки про щось запитати. Її дихання досі ще не втихомирилося.
Літній чоловік поглянув на неї здивовано:
Та ні, це все наші речі. Просто їх поперевертали, — в його погляді прослизнула тінь благання: — То як, ви зможете сьогодні? Я знаю, ми так не домовлялися.
Поприбирати? — запитала Романа.
Ну, так, — розвів руками чоловік. Його голос на мить зрадив роздратування, яке він негайно приховав, вправно пом’якшивши інтонацію. — Ви ж прибиральниця?
Романа кивнула. Господар надто палко схопив її за руку і на мить притиснув до грудей, а тоді знічено відпустив, розгубившись через власний порив.
О, я вам так дякую! Що б я робив без вас… Якийсь містичний збіг: ви ж мали прийти щойно за тиждень, я навіть забув, що просив підшукати нову прибиральницю. Як вдало! Як вчасно!
Він радів, не припиняючи сумувати.
Ви поки що відпочиньте, ви так захекалися. Поспішали? — дбайливо поцікавився він. І одразу ж перелякано перебив сам себе: — Ви кудись поспішаєте?
Романа з дивним спокоєм, який раптом спустився на її голову і крізь ніздрі проник у дихальні шляхи та в легені, запевнила:
Та ні, я не поспішаю. Я ж сказала, що приберу.
І негайно, одразу ж, на очах у чоловіка взялась до роботи. Вона досить добре пам’ятала, як усі ці предмети були складені раніше, до якої шухляди слід ховати жіночу білизну, до якої — чоловічу, до якої шафи ставити кухонне приладдя, а до якої — спортивні аксесуари.
Чоловік натомість знову розхвилювався:
Ви не образилися на мене? — зазирнув він зосередженій Романі в обличчя. — Як вас, до речі, звати? Як ваше ім’я?
Романа, — усміхнулась Романа, показуючи, що не образилась.
Криводяк, — чоловік знову простягнув долоню, і Романа потисла її, поглянувши йому в очі. — Професор Криводяк, пластичний хірург, — додав він, не здогадавшись назвати власного імени.
Так, вони з Богданом були чимось дуже схожі, але чимось і відрізнялись, і Романа ніяк не могла збагнути, чим саме. Тембри їхніх голосів звучали по-різному, вони інакше інтонували слова й мали різні відтінки рогівок, різні форми носів, різні вигини брів, різні овали облич, різні статури, вже не кажучи про вік і зріст — але Романа не могла відігнати від себе тягучого, не до кінця неприємного відчуття, що повільно розкривалось усередині, роблячи одночасно трохи боляче й лоскотно: цей чоловік так сильно нагадував їй Богдана.
Це поліція, не лякайтесь, — кинув у бік Романи чоловік і поспішив назустріч відвідувачам, заляпавши босими ногами по дошках підлоги.
Завмерши серед картонних хмарочосів, з трубою від пилотяга, що скрутилася навколо неї лискучим тілом удава, вчепившись обома руками в холодний метал гантелей, Романа дослухалась до того, що діялось у передпокої. Вона чула невдоволений жіночий голос, який цікавився зображеннями на стінах. Господар, Богданів батько, щось пояснював. Він, мовляв, пластичний хірург, і це його колишні пацієнти. — Жахливо, — реагував на це набагато вищий за тембром від жіночого голос, про який Романа чітко знала, що він належав чоловікові.
Романі здавалося, що господар у відповідь тільки знизував плечима під своєю світло-блакитною сорочкою, і краватка кумедно підстрибувала догори. Жінка наказала йому розповідати. Романа почула, як коридором наближалися її кроки. Вона була взута в якесь важке взуття — шнуровані черевики до середини литки з товстою підошвою. З підошви відколювалися, вилаштовуючись нерівною стежкою, зашкарублі шматки болота, нерівні потріскані крихти. Ґумка піжамних штанів, підтягнута нервовими руками, святковою хлопавкою ляскала об поперек господаря. — Знаєте, — промовляв чоловік, — знаєте, я хочу відмінити свій виклик. Немає жодних проблем.
Романа збагнула, що жінка зупинилася на півдорозі і різко обернулась до господаря помешкання. Кобура з пістолетом і кийок ритмічно плескали її по міцних стегнах. Романа запідозрила, що у жінки видовжилось обличчя і брови знеслися на чоло, вигнувшись від здивування. Справжнім контральто вона обурилася, бо вже нічого неможливо було відмінити, адже професор залишив заявку про пограбування, і ось вони, поліціянти, тут, їх не скасуєш. І взагалі, нехай сам подивиться, що тут у нього коїться, нехай роззує очі.