Ти звернув увагу на ритмічне гупання, що лунало на тлі вашої розмови, глухий і могутній шум. Ти усвідомив: цей звук був присутній упродовж усієї вашої зі священником розмови.
Що це, отче? — поцікавився ти.
Він втомлено махнув рукою.
Ніби недостатньо лих, — тяжко зітхнув Штунда. — У нас прокладають нову дорогу. Земля двигтить цілодобово. Живемо, як на вулкані.
І він поглянув в екран із розпачем: — Як я можу віддати їм Онуфрія?
Він наполягав на твоєму приїзді. Його не цікавило, що кориснішим тут, імовірно, міг стати твій батько, його життєвий досвід, можливості і зв’язки. Він навіть чути про це не хотів і кривився зневажливо. — Ні, Богдане, тут тільки ви можете втрутитися. Ваш батько розчарував уже мене одного разу. Він навіть слухати мене не хотів тоді, у саду, під час поминок, коли я здійснив переступ. О, більше це не повториться, і не питайте. Я донині спокутую.
Він заговорив про твою бабу: — О, якби ж вона була жива. О, ця жінка не вагалась би, вона достеменно знала б, як розв’язати ситуацію. Вона не дозволила б і пальцем торкнутися Онуфрія, і на крок до нього нікого не підпустила б.
Вона вас виховала, вона вклала у вас свою душу, — продовжував Штунда, спокійний раптом і переконливий. Щось сталось зі звуком, і голос священника заполонив усю кімнату, заповнив кутки, завис під стелею. Оточив тебе з усіх усюд. Він повторював, що приїхати — це твій обов’язок перед нею і цими місцями. Що є речі, над якими не варто навіть думати: їх слід робити — і все. — До того ж, — безапеляційно додав він, — ви розумієтесь на культурних цінностях і мистецтвознавцях.
Я не розуміюсь на мистецтвознавцях! — вигукнув ти, цього разу сам охоплений розпачем. Але отець Штунда вже більше не слухав. Благословив тебе поспіхом і розірвав зв’язок.
Дощ на зламі липня та серпня був і свіжим, і теплим. Я постояла кілька хвилин на кам’яному виступі перед аркою печерного храму, придивляючись до скісних струменів і сонячних променів, які їх прошивали, а тоді провела долонями по обличчю, ніби вмиваючись, і виявила, що волога була слизькою, схожою на олію.
Ти дивився на мене зацікавлено, притулившись плечем до скелі. Крізь камінь в наші тіла переходило розмірене гепання, могутні поштовхи ворожої сили. Навіть під дощем продовжували робити дорогу.
Священник помахав нам ізнизу, щось гукаючи. Його слова плутались і тріпотіли, приглушені, між натягнутих силець дощу. Мелодійно бриніли ключі в його руці. Він зробив дашок із долоні і дивився, як ми спускаємось. Під його поглядом дотик твоєї мокрої руки, поданої для підтримки, здавався іще відчутнішим. Ми зупинилися навпроти входу до церкви, якраз під масивним виступом скелі, що нависала над лужком. Ти назвав священникові моє ім’я так, ніби вже роками воно тільки й очікувало своєї миті на твоєму язику. — Романа, — повторив священник, пильно на мене поглянувши, і впустив нас до бабинця, відчинивши дерев’яні двері.
Святий Онуфрій стояв на столі при масивному вході до нави під дерев’яним розп’яттям, що було увите вишитим рушником і оздоблене трикутником, з якого зацікавлено глипало чиєсь пильне блакитне око. Скульптура була на метр заввишки. Мені здалося, що святий дещо лукаво схилив голову на праве плече й видихав гарячий усміх у бороду. Сумна і зворушлива лев’яча морда з навислими повіками й понурими губами ховалась у тіні. Деякі складки каменю були разюче-білими, ще не повністю відчищеними від вапна, деякі — темніли вохристою, жовтавою і зеленавою сіризною. У ній не було нічого особливого, в цій скульптурі.
Приходили люди. Чоловіки у надто тісних чи, навпаки, завеликих піджаках, одягнутих на светри. Жінки в чорних і бордових хустках, надто туго зав’язані кінці яких врізались їм у підборіддя. Від їхнього одягу пахло курми, молоком, прогірклим салом, літньою кухнею. На засмаглих і передчасно постарілих зморшкуватих обличчях світились ясні дитячі очі. Вони переминалися з ноги на ногу, згуртувавшись перед входом до бабинця. Не заходили, щоб не нести на своїх ґумаках болото до храму. Дивилися на нас з неприхованою цікавістю, як на щось чудернацьке. На щось незрозуміле, що, зрештою, розуміти не так уже й хочеться.
Отець Штунда підійшов до них і тихим голосом розповів про Богдана. Вони позиркували з-за священникових плечей, зважуючи інформацію. Жінки кивали головами, бабці жували беззубими ротами: аякже, аякже, Криводякову Уляну пам’ятаємо, файна була жінка, багато робила. — А хто та молода пані? — запитав якийсь дідок, показуючи на мене. — Романа, — відповів священник. — Романа, — повторило одразу кілька голосів. — То його жінка? — запитала згорблена бабуся з костуром у тремтячій руці. — Так, його жінка, — відповів священник. Я відчула себе так, ніби нам із тобою тієї миті дали шлюб.