Коли закінчився дощ, нас пригостили їжею у подвір’ї церкви. Люди стояли трохи осторонь, так і не зводячи з нас поглядів. Ти почувався розгубленим, непевним себе: відчував, що від тебе чогось очікують, покладають надії — а сам не мав уявлення, чим можеш допомогти. Чому саме ти? Ти шкодував, що піддався і приїхав сюди, що вляпався в цю історію. Тепер вони були певні, що ти маєш план, що ти точно знаєш, що слід робити, щоб захистити їх, відвоювати Онуфрія. А ти ховав від них свою безпомічність. Сам від себе намагався її заховати.
Час від часу ти наближався до людей, намагався завести з ними розмову, про щось запитував. Вони усміхались тобі у відповідь і відповідали односкладно. Бесіда не зав’язувалася. Ти не витримував тиші й поглядів, знову повертався до мене, сідав поруч. Я жувала білий, спечений щойно вранці хліб і мружилась від сонця. — Мені вже час, — промовила якоїсь миті ледь чутно, не дивлячись на тебе. — Я вже поїду звідси.
Тут же збагнула, що ти різко підняв на мене переляканий погляд. Ця мить збіглася з особливо відчутним поштовхом землі: вона задрижала під нашими ногами. Ти схопив мене за руку. — Послухай, залишся, будь ласка, — попросив ти. — Я тебе дуже прошу: залишся.
І я, звичайно ж, залишилась.
Взяти нас до себе на ночівлю зголосилася котрась із бабусь. Їх вдавалося розрізняти хіба за кольорами хусток: хустка цієї була пурпуровою. Вона повела нас берегом ріки, найбільш болотистою смугою понад течією. Від наших кроків у стрімку воду падали шматки жирного чорнозему, пронизаного тонкими коренями рослин. Її звали Марія, і вона весело сміялась, грузнучи ґумаками в болоті. Аж дивно було, звідки в цієї древньої жінки стільки сили: вона видирала свої ноги з лещат землі, порскаючи хихотінням, витираючи рукавами сльози, що невпинно цідилися з її лискучих швидких очей. Вона була зовсім як маленька дівчинка з понищеним часом лицем. Ти злився, що доводилось без потреби долати настільки ускладнений шлях, хоча ж можна було йти до села іншою, значно кращою дорогою. На ній траплялися ще фрагменти давнього асфальту, що стриміли серед каміння й щебеню розрізненими острівцями. Але всю дорогу, крок за кроком, ти тримав мене за руку, щоб я могла спертися на тебе, витягуючи ноги з багна.
Марія швидко йшла попереду, змішуючись із сутінками. Вела нас поміж штахетами парканів, кущами, стежками серед городів, повз собачі буди, де пси розривались від гавкоту, зворохоблені присутністю чужинців, і обдавали наші литки краплинами слини й гарячою вологою роззявлених пащ за міліметр до укусу. Вона провадила нас повз курники, бляшані кіоски, де ніхто не купує хліб, сірники і солодку шипучку в пластикових пляшках, повз лужки, порослі кульбабами (то жовтий, то сивий, у шаховому порядку), повз лужки, порослі білою і рожевою конюшиною (в довільній послідовності), повз лужки, порослі вищипаною гусьми травою, повз лужки, встелені зашкарублими і знову розмоченими коров’ячими пляцками. Наповнені дощівкою бочки й баюри надималися бульбашками.
Марія завела нас на подвір’я, коли западали сутінки. Відштовхнула чорного пса з прим’ятими вухами, який, гримаючи ланцюгом, метнувся нам назустріч, рвучко відчинила перед нами двері літньої кухні, аж загойдався на вікні білий тюль. У наші обличчя пахнуло чужими запахами: льохом, коренеплодами, зіпрілим деревом і тканиною, просяклою молочною сироваткою.
Вона показала нам на вузьке ліжко під вікном, біля газового балона і заляпаних вапном ночов. Світла в приміщенні не було. Дощ ущух, вітер розігнав хмари, і зорі з місяцем давали рівно стільки світла, скільки було тобі потрібно, щоби не передумати.
Ти сів на ліжко, застелене чомусь килимом, і пружини матраца прогнулись до самої долівки. Марія розреготалась, аж задерши обличчя до стелі. Зі стелі звисали краплини. Вони, однак, висіли там нерухомо, не скрапуючи додолу.
Наша господиня посерйознішала вмить і запитала тебе про твою бабу: щось про родину загиблих євреїв, про єврейського хлопця, якого Уляна ціле життя носила в серці. — І що з ним сталось? Як він помер? Його вбив хто? Хто його вбив?
Ти дивився на неї, не розуміючи. — Не знаю, — хитав ти головою. — Мені нічого не відомо про цю історію, — відповідав їй. Тобі було тривожно й незатишно. Я підійшла до тебе і простягнула руку, ти взяв її і притис до своєї шиї.
Марія враз знову змінила настрій, захихотівши. Вона не дала нам постелі, не дала подушок і ковдри. Показала на ночви, порадивши не виходити вночі назовні, бо пес нас не знає і може цапнути. Ти закотив очі.