Щойно вона вийшла, ти притягнув мене до себе. Пружинний матрац розгойдувався і рипів, шкрябаючи підлогу. Ми розбудили, здається, курей, бо вони почали схвильовано скрипіти десь зовсім близько і бити крилами. Ти підвівся і проляпав босими ногами по підлозі, прямуючи до вхідних дверей. На гачку висіло старе пальто, яке ти накинув собі на плечі, повернувшись до мене. Себе ти накрив цим пальтом, а мене — своїм тілом. Так ми й пробули до ранку.
Пам’ятаю, коли я над ранок провалилась у в’язкий поверховий сон, мені здавалося, що я не сплю, що я просто лежу з заплющеними очима, все усвідомлюючи. Що я відчуваю кожен твій м’яз під своїми пальцями, вагу твого тіла, відчуваю твою шкіру, притиснуту до моєї. Тільки м’язи твої болісно впивались у мою плоть, ніби то були гострі кам’яні виступи, шерехаті й холодні, і вага твоя втискала мене в долівку, немов у могилу. І тоді я зрозуміла, що лежу в обіймах кам’яної статуї святого Онуфрія. Фінікова пальма перетисла вени на моїх ногах. Лев’яча голова впивалась у стегно. Складені в молитві руки святого тисли просто на моє серце.
Наступного дня ми разом зустріли спеціялістів. Потиск руки чоловіка в плащі був лагідним, а жінки в червоній спортивній куртці — міцним, майже болючим. Чоловіка ти був радий бачити по-справжньому: твої очі засяяли, голос налився бадьорістю. Омелян Майструк — так його звали. Я бачила, що ви з ним давно знайомі, і бачила, що він для тебе важливий. Майструк розповів тобі, що це він виявив Онуфрія. Себто збагнув, хто саме був автором скульптури. — Я ж дивився на неї мільйони разів доти, — говорив він неголосно, іронічно усміхаючись над власною незбагненною недорікуватістю. — Я стільки разів ковзав поглядом по цій бороді, по густо виквецяному білою фарбою рельєфі статуї — і впродовж стількох років мені не спадало на думку, що переді мною — останній твір Пінзеля! — Майструк хитав головою, ніби досі не міг повірити. — Його найдовершеніший твір! — наголошував він, вказуючи тобі на деталі різьблення, які потребували особливої уваги. І ви обоє тупцювали навпроти старцевої постаті, прикипівши очима до порепаного каменю, пестячи поглядами ребра, ключиці, зведені до Небес зап’ястя, пошматовану хоругву бороди.
Супутниця Майструка втратила голову, щойно переступивши поріг бабинця. Її очі негайно зосередилися на скульптурі Онуфрія — ніби несподівано вирізнили в натовпі постать коханого, втраченого двадцять років тому.
Скульптуру обережно поставили на підлогу, і жінка, затягнувши волосся у вузол, вклякла перед ним на коліна. Вона придивлялася до мікроскопічних заломів і тріщинок в камені, зовсім не дбаючи про вираз свого обличчя. Повністю себе загубила. Вся увійшла в порепану поверхню, в зазубрини й нерівності, розтеклась у них увагою, як топлене масло.
Майструк безшелесно тупцяв навколо колеги, не відпускаючи тебе від себе ні на крок — тільки його плащ вкрадливо шелестів. Він поводився спокійніше, ніж жінка: випромінював тиху гордість, як батько новонародженого. Половину свого життя цей низький сутулий пан із запалими щоками і сумним поглядом присвятив вивченню Пінзелевої різьби. Він знав щічки Пінзелевих дерев’яних путті, знав погляд, що ховався під опущеними повіками Авраама у мить, коли той заносить над сином меча, знав кожне пошкодження, завдане дерев’яним скульптурам шашелем, знав обриси сліз на обличчі Богоматері, що були схожі на застиглі краплини воску, і кількість шарів реставраційної шпаклівки на авторській позолоті. Обличчя Пінзелевих героїв проявлялися в його снах, тривожачи перебільшено жвавою мімікою. Вони здавалися ріднішими від близьких людей із життя.
Майструк перекинув плаща через ліву, зігнуту в лікті руку. Схвально й опікунчо дивився він на Онуфрія і жінку, що вклякла перед пащею лева.
Приглушеним, майже побожним голосом ти поцікавився про деталі транспортування скульптур до Парижа. Майструк охоче відповідав, позираючи на тебе з приязню.
Найскладніше — отримати бюрократичні дозволи. Найскладніше — відреставрувати скульптури згідно з вимогами Лувру, володіючи нашими обмеженими засобами. Найскладніше — вибрати серед Пінзелевих скульптур ті, які найбільше варті уваги. Бо котра з них не варта уваги? Навіть уламки, навіть порохняві шматки смиканих мученицьких пальців, навіть побиті торси і стегна викликають тремтіння діяфрагми, болісний спазм легенів.
Отець Штунда спочатку зиркав спідлоба, несхвально позирав на прийшлих. Але коли жінка в окулярах без оправи і червоній спортивній куртці відвела від очей лупу, закрила обличчя долонями і заплакала, він підійшов до неї, присів поруч і обійняв.