Раптово почалась злива. Церква підстрибувала на місці від підземних поштовхів, мало не розколюючись від одночасних гуків грому. Бабинець був повен людей. Усі стояли навколо скульптури святого Онуфрія мовчки, майже нерухомо. Якимось дивом усім вистачало в тісному бабинці місця.
Уже згодом, за кілька днів, на початку серпня ти пережив на собі гнів священника. Злива його докорів, здавалося, не припиниться ніколи. — Тих чужинців, — кричав він, — не можна було навіть близько пускати до Онуфрія.
То був знак, — казав він тобі, грізно дивлячись в очі. — То було попередження.
Скеля, що нависала над моріжком, обвалилась, розтрощила масивні кам’яні стіни бабинця, увійшла в них, як ніж у смалець, підім’яла під себе, як бик підминає корову, — і зупинилася за сантиметр від складених Онуфрієвих рук. Уламки каменюччя докотились аж до вівтаря.
То був знак. То було попередження, — казав священник. — Онуфрія не можна віддавати. Навіть говорити про таке не слід, навіть думати — гріх.
Майструк лютував не менше. Він бігав навколо завалів, махав руками. Звинувачував у крадіжці. Волосся розвіялось, стало дибки над його чолом.
Священник слухав його крики вже спокійно, склавши руки на грудях. Заперечно хитав головою. — Ні, не віддамо. Ні, не покажемо. На все воля Божа. Його місце тут, він нікуди звідси не піде.
Поли чоловікового плаща тріпотіли зім’ятими складками. Він бурхливо жестикулював, заламував руки. Його обличчя зминалось у перебільшеній, мало не божевільній міміці. Він курив цигарку за цигаркою, витирав піт із чола. Телефонував до високопосадовців, військових, мерів міст і голів міських рад, до міністра культури і якогось єпископа. Побіг геть, повернувся, пообіцяв з-під землі дістати Онуфрія, побіг знову. Ти, Богдане, кинувся, було, за ним. Хотів якось загладити ситуацію, хотів заспокоїти. Але повернувся засмучений, з опущеною головою. Священник не зводив із тебе погляду примружених очей. — Кому ви допомагаєте, Богдане? — запитав він. — Ви повинні вирішити, з ким ви у цій справі.
Того дня не чутно було гепання. Того дня, вочевидь, дорогу не прокладали.
Він тобі довірився. Увечері, коли запала густа сюркітлива тиша, він повів нас підземним ходом, присвічуючи ліхтариком. Одним із тих ходів, які починалися з церкви і були замуровані. Цей, як виявилося, зачинений кованою лядою на замок, легко відчинявся.
У підземеллі було вогко й холодно, мене били дрижаки. Ти міцно тримав мене за руку, йдучи слідом за священником. Кожен із нас підсвічував власним смартфоном — одначе, зовсім недовго. Хвилин за десять телефони згасли, померли, несподівано розрядилися. Ми запали в цілковиту темінь, яка проникла крізь наші очниці в тім’я, в мозок, наповнила наші хребти.
Ми йшли наосліп, і священник сказав, що так і треба, що це символ людського життя, ось таке блукання підземними норами. Що жоден ліхтар не допоможе зрозуміти напрямок і віднайти правильний шлях. Ти можеш іти серед мороку, тільки слухаючи власне нутро, ловлячи промінь Божого світла. — Бачите його, чуєте? — запитував він. — Ось він, веде мене за правицю мою, такий м’який, як пінка з пряженого молока. Не бійтеся, він надійно мене тримає. Ходіть-но за мною слідом.
Я відчувала підземні протяги на своїх щоках. Мені чомусь здавалося, ми проминаємо просторі зали, видовбані в товщі землі, в яких цілком могли лежати прадавні кістяки ченців або сільських дітей XIII століття. Дітей, що, втікаючи підземним ходом із обложеної татарами церкви, відстали від жінок і поволі згасли тут, не знайшовши виходу. Намацуючи підошвою взуття круглий камінь під ногою, я не мала певности, що то не череп.
Що мені тільки не уявлялося посеред того мороку: цілі вулиці кам’яного містечка, круглі віконця у грубих стінах, басейни з чорною непорушною водою, в яких чорним киснем дихала чорна неповоротка риба, столи, врощені у ґрунт, з відполірованою дзеркальною поверхнею, зали підземних храмів із соляними оздобами, витесані в товщі стін полиці з напіврозкладеними фоліянтами (праворуч — кирилиця, ліворуч — глаголиця; на нижніх полицях — кругла, на верхніх — ламана).
Нам бракувало кисню, дихати ставало дедалі тяжче. Раз по раз ми впирались у глухі стіни і, здавалось, давно вже застрягли у сліпому відгалуженні заокругленого тунелю, з якого неможливо вийти. Я, схоже, починала втрачати притомність, і ти тягнув мене на своєму плечі, підхопивши за талію. Я чула твій хрипкий подих, чула сопіння священника попереду.