Але ми виринули назовні: просто в запах свійських тварин, у їхній гарячий сморід. Вилізли серед прілої соломи, поруч із товстими льохами, які схвильовано притискали одна до одної свої напружені боки в протилежному кутку хліва, якнайдалі від нас. Це був великий хлів, розділений на окремі стійла. Звівшись із колін і звикаючи до світла, я розрізнила коров’ячі морди, і кінські хребти, і метляння козячих хвостів, і ґелґотання птиці. Серед них стояв святий Онуфрій, кам’яний Онуфрій. Прохід до нього нам заступив великий індик. Його тіло було схоже на перетлілі дрова, на попіл, на лускату кулю. Він розгорнув хвоста і випростав крила: брунатно-чорний, попелястий, з білими цятками й смужками, — і завмер загрозливо, потворний і величний, з гнівною головою, увитою розкішними криваво-червоними гірляндами.
Я бачила, як тебе роздирали протилежності. Чула, як ти телефонував до Майструка, обіцяючи переконати священника. З раптовим пафосом запевняв, що залишати все це неподобство просто так не можна, що дрімучість селян немислима. Повторював, немов закляття: йдеться ж про культуру, мистецтво, наукові цінності! Виставка не може відбутись без своєї головної перлини! І ти, мовляв, саме тому залишаєшся тут, у Рукораку, докладаючи всіх зусиль, щоб переламати ситуацію.
Священникові ти натомість говорити нічого не насмілювався: його реакція була відома тобі наперед. Ти розумів сільських людей і їхній страх втратити свій оберіг. Ти співчував їхній наївній забобонності. Довгими годинами ти вислуховував розповіді старших жінок про чудеса, які кам’яний бовван їм явив. Помолившись йому, вони віднаходили загублені ключі, виявляли брехню, бачили віщі сни, всі насінини на їхніх городах проростали і врозтіч кидались кроти. Я спостерігала, як ти жалісливо зводив брови, ділячи з ними їхні переживання. Як палко кивав головою, ніби й тіні сумніву не маєш, що ця огрядна мати шести дітей справді побачила, як Онуфрій їй усміхнувся і накреслив у повітрі хрест, а після того її корова перестала народжувати мертвих телят.
Зізнаюсь, Богдане, це я порадила тобі звернутися до батька. Я ж хотіла допомогти. — Ти мусиш у когось запитати поради, — сказала я. — До батька я не звертатимусь, — відповів мені ти майже злостиво. — Чому? — запитала я. Ти мовчав, насупившись і стежачи за разком колорадських жуків на підвіконні. Я підійшла до тебе ззаду і поклала долоню на ліву лопатку: — Ти сам не впораєшся. Ти опинився між двох вогнів, — ласкаво прошепотіла у твою підпахву.
Батько уважно вислухав твою розповідь і пообіцяв невдовзі зателефонувати. — Є один чоловік, — сказав він тобі згодом, і його голос звучав у твоєму телефоні страшенно дивно: якось абстрактно, немов з колодязя сну. — Є один чоловік, який погодився допомогти. Він розуміється на мистецтві. Він мистецтвом займається. Це тонкий поціновувач. Справжній профі. Він знає людей і володіє необхідними техніками.
Тебе охопило полегшення. Ти видихнув у телефон десятки подяк. Потім сперся до облущеної стіни літньої кухні, примружив очі і розімлів на сонці.
Повз хату Марії проходив якраз священник. Ти вдав, що не помічаєш його і не чуєш його привітання.
Ти й сам не сподівався, Богдане, що він приїде так швидко. Ніби йому горіло. Ніби переслідував надзвичайну мету.
Він призначив нам зустріч на мості через Стрипу, аж у Заривинцях. Ми з тобою дійшли туди пішки. Двигун темно-оливкового мікроавтобуса з тонованими вікнами вібрував. У повітрі смерділо дизелем.
Широкоплечий чоловік у короткій куртці, яка відкривала волохату смужку попереку, курив, спершись на бильця мосту, і струшував попіл у ріку. Це й був Руслан. Він був нижчий від тебе на добрячих дві голови, але збудований немов із тугих кубів, тісно обтягнутих дубленою шкірою. Все, на що він спромігся, щоби вділити нам мить своєї уваги, — це відірвати погляд від місця, де течія кучерявилась навколо бетонного блока, що стримів із води, і зиркнути на нас із тобою лише для того, щоб знову приліпитись зіницями до невпинного руху води.
Не обертаючи голови, він повідомив, що кілька годин тому побував у будинку твого дитинства. — Так сумно, — сказав він, — потрапляти до покинутого місця, до порожніх кімнат. Чути випадкове рипіння дощок підлоги чи шкряботіння гілки об шибу, від чого глуха тиша стає просто-таки бездонною. Бачити всі ці предмети, які більше нікому не стануть у пригоді. Бо більше немає нікого, кому б вони могли знадобитися. Ніхто не торкнеться їх із наміром, який вони знали раніше.
Ти здивовано запитав, що він робив у вашому домі, звідки у нього ключі. — Я домовився з твоїм батьком, — пояснив Руслан. Він сказав, що після ваших померлих родичок у хаті могли залишитись цінні старовинні речі, яким можна дати нове життя. Замість того щоб просто спалити їх восени, коли палитимуть в саду опале листя і сухе галуззя винограду. — Поки я там був, — продовжував Руслан, а його голос вітром зносило над воду, — до мене приходили сусіди і приносили зі своїх будинків те, що могло мене зацікавити, а їм уже було непотрібне.