Ти хотів запитати, що саме він узяв із вашого дому, але чомусь не зробив цього. Якась дивна млявість охопила тебе з ніг до голови.
Западав вечір. У повітрі над нашими головами мерехтіла мушва. Час від часу мікроавтобус проминали селяни на своїх скрипучих велосипедах. З іржавих рам нечутно опадали пластівці старої фарби. Селяни мовчки, не кліпаючи, придивлялися до тонованих вікон, навіть не потребуючи стежити за дорогою.
Ми спустились до самої води, заховавшись за борщівником, щоб нас ніхто не міг помітити.
Руслан присів навпочіпки, широко розвівши коліна, закурив наступну цигарку і, заворожений біганиною водомірок по невидимій крайці води, розпитав нас із тобою про церкву Онуфрія, підземний хід і про місце, де зберігалася статуя. Він змушував нас розповідати знову і знову, по черзі, від початку і до кінця, тоді — з кінця до середини, від середини — і до початку. Ми корилися йому, як малі діти. Я внутрішньо злилася, роздратування розпирало грудну клітку, але продовжувала відповідати на його запитання, покірно розповідала.
Тоді він коротко і так тихо, що навіть шум води заглушив його голос, виклав свій план. Нам із тобою, Богдане, довелося схилитись і наблизитись майже впритул до його обличчя, щоби почути, і я навіть відчувала щокою голки щетини на його затупленому підборідді.
Руслан сказав, що цієї ж ночі ми з тобою без відома священника повинні знову пройти тунелем, щоб дістатися до стайні, в якій переховують скульптуру. Нам слід подбати про освітлення і пригадати свій попередній досвід, щоб не збитись зі шляху і не заблукати. Промовивши це, він замовк, ніби переживав спогад, а тоді пробубнів щось про історико-культурний заповідник Переяслав-Хмельницького і гетьманську шаблю, яку мало не довелось ковтати, щоб винести назовні. І, засміявшись сам до себе, додав, що у бібліотеці Вернадського, де зберігалося прижиттєве видання книги Коперника «Про обертання небесних сфер», страшенно рипів паркет.
Там, у стайні, ти, Богдане, повинен був за допомогою даних геолокації визначити розташування і подати Русланові звістку. Він негайно мав з’явитись на своєму мікроавтобусі і допомогти тобі завантажити скульптуру до багажника («Навряд чи вона важить більше, ніж єдиний у світі золотий пояс скитської цариці», — криво посміхнувся він, але ми явно не зрозуміли його жарту). Ми не розуміли практично жодного з його жартів: ні про «Голівку дівчини в білому чепці» Ґреза, ні про Тетяну Яблонську, Віру Баринову-Кулебу, Миколу Глущенка, Марію Примаченко, ні про Яна Матейка з Артуром Ґротґером. Тут він промовив щось на кшталт: «Було так тихо, немов після відходу ворога, хоча ворог насправді ще тільки заходив», — і це найменше скидалось на жарт, незважаючи на його усмішку. А тоді раптом очі його набули мрійливого виразу і він завівся про відполіровану лискучу гладкість поверхонь і простору на полотнах Архипа Івановича Куїнджі і про грецьку громаду Маріуполя. Про те, як весело й легко писав Адальберт Михайлович Ерделі.
Він таки вразив тебе своїми знаннями. Я бачила, як по-новому почав ти дивитися на це простакувате обличчя, ледь сплюснуте спереду, на великі червоні вуха, на коротку шию. Ти зазирав йому до рота, на пеньки прокурених зубів, на вкритий сірим нальотом язик.
Руслан перебив сам себе на півслові, продовживши сухо окреслювати наші подальші кроки. Захопивши святого Онуфрія, ми всі разом повинні були їхати чомусь до Меджибожа, де навіщось треба було змінювати транспорт, залишати цей бусик і пересідати до різних авт.
А як же Майструк? — стурбовано запитав ти. — Його попередили, — кивнув Руслан. — Він нас зустріне в Меджибожі? — поцікавилась я. Руслан тільки стенув бровами. — Чому у Меджибожі? — запитав ти.
А чому б і не в Меджибожі? — запитав його у відповідь Руслан. — Це тихе, задрипане містечко. Там є мурований замок. Багато безлюдних закутків, розбиті дороги.
І продовжив, багатозначно на мене поглянувши, підхоплюючи якусь іншу думку:
Тут головне нічого не загубити, як тоді, коли дорогою з Яготинського музею посіялось цілих шість картин.
Вже прощаючись і вкотре повторивши всі домовленості, ти припав раптом до дверцят бусика, і Руслан опустив шибу. — Що? — буркнув він неохоче. — Ми ж повернемо потім скульптуру до Рукорака? — з благальним виразом запитав ти. — Майструк же ж погодився?