Руслан з гучним шумом видув повітря з рота і картинно витріщив очі, ніби перезирався з якимось невидимим співрозмовником.
Звичайно, повернемо, — сказав він, звернувши на тебе неприховано глузливий погляд. — Звичайно, погодився.
Бачиш, як цікаво. Тепер, коли ти нічого не пам’ятаєш, коли ти не здатен пригадати ні міста, ні баби, ні Рукорака, ні Пінзеля, ні статуї бородатого святого з левом, ні старої Марії в її пурпуровій хустині, яка впустила нас до себе ночувати, тобі очевидно, наскільки вся та історія була шита білими нитками. Ти одразу розумієш сенс того, що відбувалось, — а я ще навіть не дійшла до кульмінації і розв’язки. Тобі смішно тепер, як ми тоді могли не здогадуватися, про що йдеться? Як могли дозволити вплутати себе? Ми здогадувалися, Богдане. Я попереджала тебе, але ти не міг зупинитись. Ти заплющував очі і пер проти здорового глузду. Напевно, тому, що вперше в житті твій батько відгукнувся на поклик, погодився допомогти, взяв участь у твоєму житті, підтримав, щойно ти попросив, надіслав до тебе свого посланця. Ви були спільниками. Ніколи раніше такого ще не траплялось.
Ми перелізли через уламки скелі й поруйновані стіни бабинця, і Руслан, попросивши йому присвітити, завовтузився біля дверей. Я не встигла отямитись, як щось заскреготіло і ми опинились у лункому холоді церкви. Він орієнтувався набагато краще, ніж я. Так, ніби бував тут раніше безліч разів, ніби знав кожен закуток, кількість кроків від входу до вівтаря, відстань між стінами.
Він залишив нас із тобою перед вузьким зяючим входом до підземелля після того, як кількома вправними рухами підважив і вивернув із завіс залізну ляду, що закривала вхід. Ми завмерли з налобними ліхтарями в руках, ще не одягаючи їх на голови, і слухали, як його мікроавтобус довго не хотів заводитися. Здавалося, на це ревіння збіжиться зараз пів села. Або повилазять із тунелів душі ченців.
Коли все стихло і навколишня тиша загустилась дужче від темряви, ти допоміг мені закріпити на голові ліхтар, а я припасувала тобі твій. Ми протислись у вузьку щілину входу, що була розрахована на дітей і жінок, на те, що тільки вони, найслабші, найменші, зможуть порятуватися, тоді як великі і сильні чоловіки загинуть, стримуючи навалу, і не зможуть піддатись спокусі пірнути під землю, розчинитись у темряві, плюнути на звитяжну боротьбу і самопожертву. Водночас розмір щілини повинен був завадити переслідувачам кидатись слідом за втікачами. Подряпана, з болем від вивихів у суглобах, я стояла, зігнувшись із протилежного боку від входу, не вірячи, що тобі, такому високому і міцному, немов верблюд, вдасться пролізти у вухо голки. — Розслабся, — зашепотіла я тобі, взявши долонями твоє напружене обличчя, — розслабся і пройди, міліметр за міліметром. Уяви, що твоя грудна клітка спласає, ніби випорожнена ґумова грілка. Уяви, що твоє тіло — це тіло тонколапого домашнього павука-косарика, що може проникнути в кожну тріщинку. Уяви, що твої сідниці стискаються до розмірів двох запонок для відстібного коміра сорочки.
Ми рушили вперед, уже на самому початку цього шляху виснажені й побиті, немов нас помилково заковтнув, а тоді виплюнув кит біля узбережжя Південно-Африканської Республіки. Коли ми вперше сюди потрапили, все було інакше: коридор здавався широким, ніби проспект, — а тепер стіни тисли з обох боків на наші плечі, і досить часто доводилося йти боком; тоді над нашими головами височіли округлі склепіння — тепер же стеля, нерівна, вкрита несподіваними виступами, нависала так низько, що часами ми під неї підлазили, лягаючи на живіт і просуваючи поперед себе рюкзаки, витягуючи одне одного за руки, дряпаючи обличчя й долоні об усі навколишні поверхні. В деяких місцях на нас небезпечно осипався розкришений камінь, в інших — доводилось брести крізь глевкі підземні води. Я згадувала свої фантазії про зали храмів, про вулиці кам’яних містечок, про підземну бібліотеку, і не могла надивуватися з них.
Зовсім скоро наші налобні ліхтарі замерехтіли й майже одночасно згасли. Ми опинилися серед повної темряви, але цього разу з нами не було отця Штунди, який міг би освітити шлях силою своєї віри.
Послухай, — сказала я тобі, Богдане, після того, як ми добрих пів години просиділи мовчки в темряві, втрачаючи навіть найпростіші орієнтири і не маючи вже цілковитої певности, звідки прийшли і куди йдемо. — У мене є ідея. Я повернусь до церкви і принесу свічки. Ти зачекаєш на мене тут, бо так буде швидше, і мені все одно легше протискатись.