Я почула, як ти опустився долі і сперся спиною до мокрої стіни. — Я на тебе чекаю, — сказав ти. — Будь обережна.
Я була обережна, швидка і зграбна. Зворотний шлях я подолала удвічі або й утричі швидше, незважаючи на темряву. Я поспішала, бо знала, що ти чекаєш на мене десь там, у надрах землі, зовсім сам посеред підземелля. Уявляла, як видовжується для тебе час, як розмиваються відчуття, як спотворюється свідомість від цієї тиші, що тисла тоннами землі, від відсутности кисню. Страх за тебе і бажання повернутись якнайшвидше відкрили на моїх долонях і ступнях новий зір. Я відчувала стіни, вибоїни і ями перед собою.
Коли я, несучи за плечима рюкзак, наладований вузькими пахучими свічками з жовтого воску, розпізнала твою скоцюрблену постать посеред тунелю, і нахилилась над тобою, і освітила твоє обличчя розтанцьованим тривожним вогником, ти здався мені занадто спокійним. М’язи втратили напругу, немов у людини в глибокій стадії сну. Ти згодом сказав мені, що не знаєш, спав чи ні. І не можеш сказати, скільки часу минуло: тобі здалось, що надто багато — кілька днів, тижнів чи й місяців. Тяглість хвилин перестала існувати для тебе. Ти втратив її береги. Тебе охопив жах, що я ніколи не повернусь, і що ти не знайдеш виходу назовні, що навіки застрягнеш у котрійсь зі щілин. Ти зовсім забув, навіщо ми проникли під землю, чому серед ночі подалися до церкви, яку мету переслідували. Ти кинувся тунелем уперед, боляче ранячи себе об виступи стін, вдаряючись головою об стелю. Ти йшов і йшов — тобі здалося, це тривало вже кілька діб, ти обмацував руками глухі поверхні, тицявся носом у крижану твердь тільки для того, щоб усвідомити, що помилково подався в протилежний бік, що вхід, крізь який ми сюди проникли, в іншому напрямку. І ти розвернувся і рушив туди, і знову йшов нескінченно довго, повз навкарачки, ледь переставляючи кінцівки, а потім просто ліг і лежав, про все забувши, навіть про свій страх. Тебе заповнила приємна байдужість. Можна було перестати думати, робити зусилля. Можна було відпустити все і відпочити. Ти відчув себе вдома, відчув, що досягнув мети, перебував просто в її осерді.
Ти лежав так, аж доки маленький вогник свічки не виник із повітря навпроти твоїх очей, і доки на твою щоку не скрапнула, обпаливши, краплина гарячого воску.
Знаєш, — згодом зізнався мені ти, і це твоє зізнання, Богдане, відгукнулось у мені тривогою, — тієї миті я усвідомив, яким солодким і безпечним може бути забуття.
Ми вилізли в тепло нічної стайні, зворохобивши сонних тварин. Вони завовтузились і заметушились. Зарохкали свині, схарапуджено навалюючись одна на одну, збиваючи з ніг. Задихали тяжко коні. Корови нервово жували прив’ялу вчорашню траву, яка залишалася на підлозі під їхніми копитами. Кози тремтіли. Кролі пряли вухами, напруживши свої перелякані тільця так сильно, що ті затвердли на камінь. Тим часом камінний святий Онуфрій нерухомо витанцьовував посеред пташиного пір’я, посеред лопотіння крил, дряпання пазурів, роззявлених у паніці дзьобів. З балки на нас вороже світила очима кішка. Наші налобні ліхтарі заблимали і знову запрацювали. Твій смартфон впіймав мережу, і ти подав сигнал.
Ми чекали на приїзд нашого спільника, вдихаючи гарячу суміш тваринних запахів, їхніх подихів і випарів, посліду, шерсти й секрецій. Вони трохи вгомонились, звикнувши до нашої присутности. Одна з льох навіть насмілилась наблизитись і тицьнулась мордою мені в руку. Я обережно ковзнула долонею по її задубленій шкірі, по жорсткій щетині. Відчула ніжність її вологого рота.
Стало чутно, як до подвір’я підкотив автомобіль. Двигун затих. Ти наблизився до виходу і вийшов назовні, щоб показати Русланові шлях. Негайно завалував собака, забрязкотів ланцюгом. Йому відповів другий, третій. Всі рукорацькі пси зайшлись гавкотом.
Треба було діяти швидко. Я побачила, як дві ваші постаті вималювались у проймі дверей. Швидкими кроками ви наближалися до скульптури, аж доки дорогу вам не загородив індик. Він забелькотів розпачливо, скрегітливо, ще раз і ще. Його крик, схожий водночас на сміх божевільної жінки і на плач дитини, яка втратила матір, обривався, щоб за мить пролунати знову, ще голосніше, ще ґвалтовніше. Враз усі тварини загорлали. Верещала кішка, вигнувши спину дугою. Свині вищали, ніби їх ріжуть живцем. Повітря було повне пір’я і пуху.
Ви з Русланом наблизилися до скульптури, розштовхуючи звірячі тіла. Ти скинув кішку зі своїх плечей, ухилився від кобили, яка з розгону налетіла на тебе, цілячись передніми копитами просто в налобний ліхтар. Руслан відбивався від індика.