Тим часом господар двору, вправний мисливець, який за останні двадцять три роки відібрав життя у двадцяти шести дорослих лосів і ста восьми сарн (уже не рахуємо дитинчат звірів, дрібну дичину і птаство), взяв із рук своєї дружини мотузку, відклав рушницю набік і нахилився, щоб зв’язати Русланові руки за спиною. Він завжди відзначався тим, що вмів думати швидко: згідно зі струнким планом, який вилаштувався в його голові, він збирався відвезти злочинців до Тернополя і здати поліції.
Але вже наступної миті чоловік лежав горілиць на землі, а Руслан стояв на ледь зігнутих у колінах і широко розставлених у боки ногах і тримав обома руками на рівні грудей статую святого Онуфрія, розмахуючись ним над тобою, прагнучи тебе розчавити. Ось тут я метнулась уперед, випроставши руки, ніби стрімголов пірнала у чорну глибочінь. Я тільки відчула, як мене розрізає навпіл, як чимось вогненним проорює мій живіт, мою спину, як із мене живцем зриває шкіру, як тріщить мій хребет, водночас лунаючи, як арфа чи радше кобза. Мене торкнулися складені в молитві руки мудрого старця. Наступної миті ми з ним одночасно влетіли в бетонний мур.
Ось звідкіля у мене шрам, Богдане.
Більше я нічого не пам’ятаю.
Пізніше ми з тобою довідалися, що Руслан ускочив за кермо темно-оливкового мікроавтобуса і просто через квітник і грядки з городиною покотився у напрямку полів за селом. З відчинених задніх дверцят по дорозі сипався вміст багажника: трощився зі святковим брязкотінням посуд, тріпотіли в повітрі, мов метелики, банкноти й марки, розсипались по баюрах старі фотокартки з валіз.
Пізніше ми довідалися, що рукорачани весь наступний день старанно визбирували, щоб повернути твоїй родині, всі речі до найменшої дрібниці, користуючись сонячною погодою. Вони шанували пам’ять твоєї баби Уляни, та й до батька ставилися з повагою.
Ми довідалися, що нас із тобою забрали до районної лікарні і що індичі яйця в моїх кишенях дивом залишилися цілими.
Що зі статуї Онуфрія зробили кілька гіпсових копій, а справжню скульптуру заховали в надійне освячене місце, відоме лише священникові і ще кільком особливо надійним особам. Отець Штунда тяжко побивався, що статуї бракувало тепер лев’ячої голови: видно, вона відвалилась під час удару об бетонний мур.
Нас із тобою було прощено, але повертатись до Рукорака навряд чи коли-небудь випадало. Ти не міг більше залишатися ні в рідному містечку, ні у Львові, в якому доти збирався прожити все своє життя. Найдужче боявся випадково наткнутись десь на Омеляна Майструка, побачити вираз його очей, на тебе спрямованих. Ти здригався щоразу, коли чув його прізвище.
Одужавши від фізичних ран, ти, Богдане, не зміг позбутися наскрізного сорому, який погнав тебе на схід, якнайдалі від тих місць, до яких могли докотитися чутки про випадок зі статуєю святого Онуфрія. Ти пригадував іноді ті сорок хвилин (що у твоїй уяві розтягнулись на цілі місяці), проведені у темряві підземелля, коли пережив солодке забуття. Мені було відомо, що ти мрієш про той час і той стан. Що хотів би його повернути. Хотів би залишитися там назавжди.
Твій батько виявився поза підозрами. Навіть більше — відігравав у подальшому розслідуванні роль постраждалого. Під час вашої останньої телефонної розмови він запевняв тебе, що уявлення не мав про Русланові наміри. Коли ти звернувся до нього за порадою, він, мовляв, зателефонував до батька однієї зі своїх колишніх пацієнток, із яким підтримував зв’язок, — пана Кравецького чи Кролевського, пенсіонера, в якого збереглись розгалужені зв’язки з людьми з різних сфер. Той, начебто, і вказав йому на Руслана, порекомендувавши його як знавця мистецтва, що цікавився старовиною і вмів вирішувати проблеми. Звісно, йшлося лише про допомогу в організації виставки в Луврі. Про те, щоб тимчасово позичити скульптуру і потім її повернути.
Виставка, до речі, мала великий успіх, навіть незважаючи на те, що триметровий дерев’яний янгол, розгойдуючи під стелею каплиці Людовіка XVI своє видовжене важке тіло, надсилав бентежний усміх не останній передсмертній скульптурі, виконаній майстром Пінзелем, а порожньому місцю.
Твій батько з печаллю в голосі зізнався, що він таки дав дозвіл Русланові забрати собі валізи з фотографіями, і старий посуд, і ще якісь дрібниці. Навіть сусіди твоєї покійної баби зацікавилися Руслановими пропозиціями і самі обміняли на гроші те, що залежалося на їхніх горищах і в підвалах, — усі ті єврейські речі з часів війни, про які давно вже ніхто не пам’ятав.