Але ж то були знімки бабиної сестри! — сердився ти. — Нікого з них більше немає, — сумно сказав твій батько. — Вони більше нікому з нас не потрібні.
Ти не міг йому вірити.
Я чула твій голос, коли ти сказав йому, що не бажаєш мати з ним справи. Що не хочеш нічого про нього знати. Ти вимагав, щоб усі чотири валізи з фотокартками наймолодшої сестри твоєї баби наступного тижня привезли тобі. Вони були тобі потрібні. Хоч ти й не знав, що з ними робити.
Перед тим, як виконати твоє прохання, батько знайшов у одній із валіз круглий порепаний камінь. То була голова Онуфрієвого лева, яка відпала від статуї під час зіткнення з бетонним муром. Лев’яча морда усміхалася тим самим бентежним усміхом, що й більшість Пінзелевих янголів. Не зрозумієш, чи то умиротвореність і спокій, чи хижий вишкір шаленця.
З чоловіком у темно-оливковому бусику стався дивний випадок. Він зупинив свій автомобіль посеред зелених просторів Меджибожа, замилувавшись білосніжним прямокутним будинком із арковими вікнами, що вимальовувався на тлі неба. Навколо нього, немов частини хмар, що опустилися згори, лежали півкруглі камені: найбіліші вилаштувалися рівними рядками поруч із будівлею, сірі лежали розсипом на певній віддалі, схилені під різними кутами.
Русланові знайомі, які, за домовленістю, мали прийняти від нього мікроавтобус і подбати про заміну транспорту, не могли повідомити поліції нічого конкретного. Одному з них повністю відібрало мову. Інший белькотів щось настільки несусвітнє, що краще б і він мовчав. Усі вони явно стали жертвами психотичної реакції.
Вони довго чекали, коли Руслан підійде до них, але той, здавалося, не міг відірвати погляду від якогось видіння. Обидві руки були підняті догори, ніби чоловік ловив на льоту футбольний м’яч, чи, може, захищався від рою бджіл, а тіло химерно викручене — так викручується людина, прагнучи роздивитись болюче місце на поясниці. Русланові очі вирячено застигли, рот перекривився, щелепи роз’їхались урізнобіч.
Коли знайомі нарешті наблизилися самі, то зрозуміли, що тіло чоловіка тверде і холодне, як камінь, хоч і зберігає зовнішній вигляд людського тіла. На колінах у нього лежала старовинна книжка в шкіряній палітурці, списана і змальована від руки вибляклими чорнилами. Під ногами недбало валялись оксамитовий футляр для Тори, корони, золота ханукія і келих, який використовують під час обряду обрізання. Всі ці предмети, крім книжки, згодом безслідно щезли. Давній записник повернули тому, кого вважали власником: твоєму батькові.
Його так і не змогли зняти з водійського крісла, що намертво приросло до чоловікових сідниць, — довелося випилювати разом із сидінням, щоб транспортувати до лікарні. Там крісло, звичайно, змогли відокремити від задубілого в надзвичайному спазмі тіла. Але від обширного крововиливу в мозок Руслан так і не відновився.
Згідно з одним із переказів про Баал Шем Това, у період, коли світові ще не відкрилася його святість, він служив провідником дітей меламеда з Городенки, а на обід ходив до раббі Хаїма. Його дружина Хая була благословенна знанням про Бештову велич, але пообіцяла нікому про це не розповідати. Істина відкрилась їй таким чином.
Якось Хаї довелося вирушити в дорогу, і вона попросила Бешта її супроводжувати. Дорогою вони зустріли язичника, що негайно заходився жбурляти камінням і лаятись останніми словами. — Нікому не кажи, що я зараз зроблю з цим поганцем, — сказав Хаї Бешт. — Обіцяю, — відповіла Хая.
Бешт втупився поглядом у негідника, і той умить запався під землю.
Нічого страшнішого, як у городенківському костелі отців Місіонерів, Майструкові бачити не доводилось. Хоч він уже, здавалося, майже звик до вигляду понищених ікон і статуй, створених десять століть тому, до поруйнованих вівтарів. Він навіть перестав западати в тривалу бездіяльність, наповнену жовчю й нудотою, після кожного зіткнення з цим безоглядним насильством.
1963 року приятель привіз Майструкові з виставки у Москві німецький мотоцикл із бічним візком. Тепер він міг вільно їздити селами, вишукуючи цінності, які ще можна було порятувати. Йому забороняли приносити віднайдене до музею: працівник райкому влаштовував цілі скандали на тему «католицького мотлоху», який не надається навіть на те, щоби бути спаленим у печі, бо позолота і левкас дають чорний дим, шипіння і сморід.
У 1750-х роках Пінзель створив п’ять дерев’яних вівтарів для костелу отців Місіонерів у Городенці: Богородиці з фігурами Якима, Анни, Єлизавети і Йосипа, розп’яття з Йоанном та Марією одне навпроти одного, Яна Непомука з жіночими алегоричними постатями, вівтар із фігурами святих Вікентія і Роха, святої Трійці з фігурами Пророка та композицією «Жертвоприношення Авраама».