Майструк сидів на стільці поруч зі столиком, на якому лежала голова, і мовчки спостерігав, як ти крутишся навколо, як набуваєш незручних безглуздих поз, прогинаючись, вихиляючись, підлазячи, нависаючи, розставляючи ноги, викручуючи голову на шиї — в тій самій манері, що вигинав колись шию янгол. Ти ніби копіював його несвідомо. Ніби власним тілом домальовував у просторі ангелову постать.
Наводячи фокус, ти впіймав у об’єктив погляд Майструка, спрямований уже не на янгола, а на тебе. Уважний і теплий погляд, яким на тебе ніколи й ніхто доти не дивився. Погляд, яким ти хотів, щоб тебе побачили.
Наскільки мало відомо про Йоана-Георгія Пінзеля (Йогана-Ґеорґа Пінзеля, Іоанна-Георгія Пінзеля, Пінцеля, Пільзе і Пельце), настільки ж багато і розмаїто ми знаємо про Ізраеля бен Еліезера, Володаря доброго імени, Баал Шем Това (Бешта). Двоє цих таких різних чоловіків, без перебільшення, походили з різних, віддалених одне від одного світів, і все ж їхні шляхи пролягали на доволі близьких у часі й просторі траєкторіях. Вони діяли на тих самих землях у той самий час, і діяльність їхня, сенс їхніх життів був спрямований у трансцендентне. Обоє були тісно пов’язані з релігією, хоча й кожен зі своєю. Обоє робили Бога ближчим до людини, а людину — ближчою до Бога. Чи був би котрийсь із них готовий визнати подібності між ними?
Імовірно, що той будинок у Бучачі, з бароковими склепіннями й огорожею балкона, які схожі на огорожу собору святого Юра у Львові і галереї на Бучацькій ратуші, той просторий дім із великим подвір’ям і видовженою офіциною, який видається просто досконалим місцем для майстерні скульптора, належав Пінзелеві. Якщо так, то це свідчить про високий статус і шанованість, про усілякі блага й винагороди, отримані від патрона міста, Канівського старости Миколи-Василя Потоцького. Якщо оглянути весь об’єм робіт майстра Йоана-Георгія за роки, відколи той з’явився на Галицьких землях (чи принаймні той об’єм, про який нам відомо: кілька десятків алегоричних фігур і вівтарів, іконостасів, амвонів, інженерні роботи при будівництві ратуші й храмів), не виникає жодного сумніву, що майстер не впорався б самотужки. Він мусив мати учнів, помічників — з десятеро чи п’ятнадцятеро чоловіків, які виконували для нього грубшу роботу, брали на себе частину левкасових випарів, деревного і кам’яного пилу, що мертвим вантажем утрамбовувався в альвеоли. Ось хто насправді міг асистувати з підбором матеріялів та інструментів, а зовсім не вдовиця Єлизавета, з якою Пінзель, схоже, одружився зовсім не через якісь там її (вифантазувані нами) чесноти, а всього лише тому, що інакше цей чужинець не міг стати членом цеху і відкрити в місті свою майстерню.
Вони надавали шматкам дерева обриси людських тіл: подоби торсів, кінцівок, голів. Особливо талановитим він міг довірити надбрівні дуги чи навіть вигин шиї. Далі сам брався за роботу: неоковирні п’ястуки вистрілювали пагонами тонких фаланг, загострювались вилиці, западали щоки, увиразнювався погляд з-під важких повік, випучнювалися м’язи й напружувалися соски. Пульсувала яремна вена. Складки тунік, плащів і покривал брижилися неспокійними валами й напливами. Він врізався в матеріял швидко й упевнено. Так стрімголов кидаються вперед, до небезпеки, не даючи собі завагатись. Він не дбав про старанність, про гладкість, про досконалість. Частини тіл випинались кубами, рубаними геометричними фігурами — тільки для того, щоб задихати гаряче, заеманувати жаром людського тіла, електрикою дистильованих пристрастей, зустрівшись із уявою глядача.
Десятеро або й цілих п’ятнадцятеро людей зачаровано дивилися йому під руки. Він скидався на божевільного в роботі. Він був по-справжньому страшним. Його тіло ніби випадало в інший вимір, переставало підкорятися законам земного тяжіння. Він рухався заповільнено або, навпаки, так швидко, що самого руху неможливо було помітити. Погляд був зосереджений на камені або на шматку липи, але водночас — обернений кудись усередину. І в очах виднілося щось таке, чому неможливо було дати назви, щось тривожне, щось надто інтимне, щось оголене, обезшкірене. Те, до чого не допускають інших. До чого навіть на самоті з собою моторошно буває торкнутися. Що викликає суміш сорому, й огиди, і нестерпної жалости, яку годі витримати.
Його обличчя смикалось у конвульсіях. Риси втрачали гармонію, лице немовби розколювалося на дві частини. Вибалушувались очі. Яблука починали обертатись, як у схарапудженого коня. Один кутик рота вищирювався, оголюючи ікла.