Ти пам’ятаєш скульптуру святого Йоана з Годовиці? Пам’ятаєш його химерне обличчя, якщо дивитись у фас? Раніше на вівтарі костелу Всіх Святих він був розташований таким чином, що поглядам вірян був відкритий лише його профіль. Ліва частина обличчя вирізьблена наче старанніше, тонше, ніж та, що схована від поглядів, — недбала і неоковирна на позір. Але якщо поглянути на фас святого Йоана — це обличчя може виявитись обличчям Йоана-Георгія Пінзеля.
Вони так багато часу проводили поруч із ним, спостерігали за його рухами, знічев’я обертали в руках дерев’яні боцетті. Чули, як він розмовляє з дружиною. Бачили, як він торкається своїми почорнілими й загрубілими долонями голівок синів. Як він жартує із Меретином. Як він кланяється Миколі Потоцькому, коли той з’являється помилуватися котроюсь із різьб: надвечір, щойно прокинувшись, запухлий із перепою, ведучи за собою кількох своїх дівчат, напідпитку від шипучого вина. Дівчата ловлять погляди одна одної і порскають реготом, дурносмішки. Староста Канівський дратується і лупить вертихвісток по плечах своєю шкіряною рукавичкою. Усе ж він намагається себе контролювати, щоб не вийшло так, як із тією Бондарівною, яку шляхтич нехотячи убив у нападі шалу. Йому за це насправді прикро. Він неодноразово просив прощення в її батьків, винагородивши їх стократ. Він сповідається по сей день, продовжуючи давати гроші на будівництво храмів і монастирів.
Трохи згодом, уже після смерти Пінзеля, Микола-Василь Потоцький, посилено рятуючи душу, стане ченцем Почаївського монастиря. Він матиме свій окремий дерев’яний будиночок, у якому триматиме поруч із собою дівчат для потреб власного тіла, аби воно не заважало духові прагнути святости. Навряд чи це ті самі дівчата, які приходили до майстерні Пінзеля (ті вже явно стали надто старими, позбулись зубів, розпаслися надмірно), але у всьому іншому майже нічого не змінилося. Потоцький змушує їх уклякати в церкві і ревно молитись. Поки сам він впадає у транс каяття, дівчата перешіптуються і сміються, цим виводячи свого пана зі стану самозаглиблення. Він лупить їх по плечах молитовником, костуром із вигравіюваною Пилявою на важкому руків’ї, голою рукою. Це дошкульно і доволі боляче, бо старий поляк, аристократ, гульвіса, мальтійський кавалер, греко-католик Потоцький має міцну руку.
Але повернімося до учнів Пінзеля, до свідків його життя і роботи. Ці люди так багато від нього навчилися! Перейняли його ставлення до зображення людського тіла, до роботи з матеріялом, до вивільнення емоцій, до розверзання буремної каламуті нутра заради розчинення у тонких висотах. Багато з них, вочевидь, продовжували різьбити й далі, втілюючи в життя уроки майстра.
Чому ж ні від кого з них не залишилось переказів, спогадів, розповідей? Так, ніби їм замурували роти. Ніби їхні пальці оніміли. Ніби вони перетворилися на камінь. Або струхлявіли.
Нічого.
Але чи потрібно знати щось про саму людину і її життя? Хіба не вистачає дерев’яної, поточеної шашелем голови янгола з відрізаним носом?
З Баал Шем Товом усе інакше. За потреби ми можемо з головою зануритись у легендарну реальність — як назвав світ переказів про Бешта Мартін Бубер. Інша справа, як багато ми в цій реальності здатні будемо збагнути (особливо ті з нас, хто язичники й необрізані). Але фокус тут якраз не зовсім у тому, щоби збагнути. Або зовсім не в тому. Недаремно Баал Шем іронізував із кабалістів, що ті настільки глибоко занурені в свої премудрі книги, що їм не вистачає часу згадувати про Бога.
Існують сотні переказів про Баал Шем Това, які дійшли до наших часів завдяки Бештовим учням і послідовникам. Звичайно, якщо порівнювати тишу навколо Пінзеля і легендарну реальність меджибізького цадика, різниця полягає у тому, що перший — художник, а другий — релігійний діяч, і що обоє належали до різних культур, і особливості цих культур диктували ставлення до особи, до її місця в громаді, до пам’яти про її життя, слова і діяння. Дивовижно, в наскільки різних світах вони жили, хоча й ділили ті самі містечка й села, ті самі гори, поля, ті ж хмари пропливали над їхніми мудрими головами, сіючись однаковим дощем.
Крім того, цілком можливо, що в першому випадку безмовність була метою й умовою. Що коли художник справді ховався і прагнув розчинитися безслідно? Тоді як у випадку засновника могутньої релігійної течії, збереження та поширення легендарної реальности мало в собі надзвичайну цінність. Це був один зі способів плекати віру, вивільняти ніцоцот, божественні іскри, розсипані в матеріяльному світі, аби наблизити звільнення. Своєю святістю цадик здійснює цей акт, і святість його проникає в усе навколо: в молитви і найпростіші буденні дії, у вияви радости і скорботи, у предмети, яких він торкається руками або думками, в душі його учнів, в слова, які промовляє сам, і слова, які учні передають одні одним, слова, почуті від цадика, слова цадика, почуті одне від одного, слова про цадика. Все це — вияв віри.