Равві занімів і не міг вимовити жодного слова від могутніх почуттів, що над ним запанували.
«Троє коней, — продовжував Бешт, — гнідий, рябий і сірий, не могли іржати. Звичайний собі селянин знав, як зарадити. Слід було послабити віжки, і коні миттю заіржали, равві».
Рав мовчки похнюпився.
«Селянин дав добру пораду, — сказав Баал Шем Тов. — Ти зрозумів?»
«Я зрозумів, зрозумів, равві», — відповів рав і заплакав. Він плакав так, ніби щойно його тіло і душа навчилися проливати сльози. Так, ніби плакав уперше в житті й досі не знав, що таке плакати по-справжньому.
Певного равві, чиєму дідові пощастило бути учнем Баал Шема, попросили якось розповісти історію.
Той зауважив: «Історію слід розповідати так, щоб вона сама по собі допомагала слухачам».
Він розповів таке.
Його дід мав хворі ноги. Він кульгав і відчував постійний біль, який заважав йому рухатись і змушував більшість часу лежати в ліжку або нерухомо сидіти в кріслі. Якось його попросили розповісти історію про його вчителя. І він розповів, як, творячи молитву, Баал Шем Тов починав тремтіти, підстрибувати, смикатись і підтанцьовувати. Розповідаючи це, дід равві, сам того не помічаючи, звівся з ліжка і почав танцювати й підстрибувати, відтворюючи рухи свого святого вчителя. Перед його внутрішнім зором запалав образ Баал Шема, і його охопила така любов, що хворий несвідомо почав імітувати найдрібніші жести наставника. Тієї ж миті він назавжди зцілився від своєї хвороби.
«Ось як слід розповідати історії!» — вигукнув онук учня Баал Шем Това.
Я аж смикаюся, коли він говорить про Сковороду. До чого тут Сковорода? — я розумію, що мій голос зраджує ту злість, яка несподівано для мене самої проривається ізсередини. Ніби тільки й чекає, причаївшись за долями щитовидки:
Я розповідала зовсім про інше!
Я знаю, що про інше, — спокійно говорить Богдан, ледь здивовано спостерігаючи за моєю реакцією. — Просто того, що розповідаєш ти, я не пам’ятаю. А Сковороду пригадав.
Чому це раптом? — з презирством пирхаю я. — Ти ніколи ним не цікавився. Він зовсім з іншої історії.
Богдан дивиться на мене одним із тих поглядів, від яких мої органи неприємно важчають, немовби я наковталась каменів: — Я не впевнений, що ніколи ним не цікавився.
Принаймні мені про це нічого не відомо, — я намагаюсь надати своєму тону звичної м’якости й буденности, але мій голос звучить здавлено: через сильне серцебиття я не можу відновити розміреність подиху. Ми трохи сидимо мовчки, перш ніж я пропоную вийти.
Нам обом подобається мороз. Я йду позаду Богдана, підлаштовуючись під ритм його кроків. Переді мною погойдується спина справжнього велетня, роздута пуховиком. Червона спортивна шапка з бомбоном не приховує нерівностей голови.
Ми тримаємось ледь помітної стежки в снігу, що вже встигла майже повністю влитись у снігову масу. Богданові сніг сягає колін. Я ступаю в його кроки. Якоїсь миті неясна підозра змушує мене озирнутися: моїх власних слідів не видно. Якби хтось вирішив з’ясувати, хто тут блукав, він дійшов би логічного висновку, що порожнім знерухомленим лісом ходив самотній чоловік.
Кущі перетворилися на білі пагорби. Сніг заповнює навіть тріщинки в корі сосон. Гілки прогинаються під його вагою і покректують, виснажені тягарем. У тиші, схожій на тишу звукоізольованого приміщення, час від часу лунає тільки короткий м’який звук падіння снігової шапки в товщу снігу — немов шепотіння, немов доторк губ до щоки. Більші і менші білі клапті відриваються від гілок і повільними парашутами спадають додолу. Сніг віддзеркалюється в небі: здається, що там, під лискучою сизою плівкою, під напружено напнутим риб’ячим міхуром, втрамбовано повно снігу, який чекає своєї черги висипатися на землю.
Богдан голосно хекає, і густа пара з його рота торкається мого обличчя. Я роззявляю рота, щоб наковтатися його подиху. Сподіваюсь, це допоможе мені прочитати його думки.
Мороз стає дедалі дошкульнішим. І тому, коли я починаю говорити, мої уста і щоки заніміли настільки, що я несамохіть імітую ускладнену Богданову мову.
То що там зі Сковородою? — запитую. — Що ти там пригадав?
Він не обертається і не сповільнює кроку. Лише знизує плечима — червона шапка втягнулась у комір пуховика. Різко здіймається вітер, навколо нас починає густо порошити. Богдан піднімає свій капюшон, ховаючи обличчя.
Я чую: він щось мені відповідає, тільки не можу розібрати жодного слова.