Що, подивимось фотографії? — запитую я і обережно кладу перед свічкою один із альбомів.
Нам доводиться відчувати одне одного, щоб не перекинути свічку й утримувати дошку на наших колінах у рівновазі. Навіть не знаю, на що більше спрямована зараз наша увага.
Наскільки різними були життя і справи, яким віддавався кожен із трійці, наскільки різними були контексти їхніх справ і життів, у кожному з цих персонажів можна зауважити спільний мотив: своєрідне заниження загальноприйнятих підходів, розхитування або й ламання, заперечення доктрин, правил, норм, опрощення і заземлення того, що здавалося вихолощеним, високим і недоступним звичайним смертним, оживлення й олюднення речей, контакт із якими був заборонений або недосяжний через табуйованість або сакральність.
Взяти бодай Пінзелевих святих, мучеників, янголів — усі ці постаті, покликані символізувати винятково святість і муку, чистоту та цноту, відірваність духа від земного бруду й метушні. Чи ж не повинні вони бути незворушними і спокійними, їхні обличчя — вмиротвореними й відстороненими, їхні тіла — стриманими й щільно загорнутими в одяг? Їхній вигляд мусив би наштовхувати на думки про аскетизм і мудрість, про відречення від земних утіх, про минущість усього матеріяльного і про цілковите розчинення в духові.
Натомість перед нами постають фігури, один вигляд яких викликає хвилювання й тремтіння, будить знайомі почуття. Це герої, розтерзані складними пристрастями. Герої, що переживають навпроти глядача внутрішні конфлікти, яким ніколи не знайти розв’язання. Вони приречені на роздвоєність і нецілісність, на сумніви й докори сумління — хоч би як щиро не прагнули туди, у безмежність духа, до цілковитого звільнення, тіло залишається при них.
Святість і мучеництво їхні тілесні: такі ж тілесні, як у будь-якого останнього грішника. Їхній аскетизм налитий вітальністю й еротизмом. Струм їхньої віри розпалений ламаними танцями, конторсіями, що вигинають плоть у небачений спосіб, доводячи безмір людських можливостей. Чи ж не нагадують ці шалені вигини хасидські танці під час молитви? Чи не схоже, що святий Онуфрій, який робить танцювальні па, хитаючи головою і простягаючи вперед руки, просячи Бога прийняти його душу, примовляє словами Сковороди: «Я ж у Господі зрадію, звеселюся про Бога, Спаса мого!»
У своєму жаданні дістатися до самої суті людського Пінзель роздягає власних персонажів. Йому замало просто тіла, він зображає тіло якнайтілесніше: ландшафти сухожиль і м’язів; що то випинаються, то ховаються під шкірою в чіткому тривожному ритмі; гострі суглоби, драматичні ребра й ключиці, невротичне закам’яніння м’язів черева, напружені гострі пиптики. Все, що символізує бруд і гріх, — виставлено напоказ, на всезагальний огляд. Дивлячись на це жилаве вигнуте тіло, на міцні груди, на могутні литки — про що думатиме глядач: про вічне й духовне чи про доторки й стогони?
Але йому мало звичайного оголення: він знімає зі своїх творінь шкіру. Йому хочеться горлати про внутрішню напругу, хочеться зробити всі органи, всі частини не просто видимими, а просто-таки кричущими. Тепер, цілковито оголені перед людьми і Богом, вони найбеззахисніше корчаться в муках і любові. Тепер можна розгледіти найдрібніші порухи їхніх душ: Пінзель знімає плоть шар за шаром, аж доки не оголює чистоту духа. Перед глядачем — найщиріша щирість, неприкрита відданість. Ось що таке вірити, ось що таке — віддатись. Ось чому вони смикаються і танцюють, доведені до найвищої точки чуттєвости, до кульмінації болю і переживань.
Вочевидь, Пінзелеві замовники не витримували напруги: чи не могли б ви трохи прибрати пиптики? Чи не зробили б ви цю западину меншою, а цей виступ дещо згладженішим? Чи не прикрили б ви цю частину тіла складками? Більше складок, зробіть нам, будьте ласкаві, якомога більше складок, схожих на хмари, щоб серед них можна було заховати буремне тіло з його пристрастями.
Таким чином чимало скульптур Пінзеля зазнавали втручання вже після того, як були закінчені майстром. Щоб зробити їх цнотливішими, відповіднішими для очей вірян, Пінзелевих персонажів вкривали драперією — до найбільш дражливих місць прикладали просякнуте левкасом полотно. Згори його золотили, щоб різницю не було помітно.
Баал Шем Тов зробив віру і Бога доступнішими для простих людей. Розквіт хасидизму був спричинений, з одного боку, ускладненнями в житті польських євреїв XVIII століття, через що рабини й керівники громад втрачали свій вплив, а з іншого боку — поширеннями месіянських течій, сабатіянства насамперед. Під впливом цих містичних віянь почала міцнішати схильність до студіювання Кабали. Вчені-кабалісти, мудреці, інтелектуали, володарі таємних знань, цілодобово занурені у священні книги і зайняті пошуками імен Господа, досліджували закони Всесвіту, шукаючи способи, в які Творець відкривався у світі через своє творіння.