Простим євреям з маленьких галицьких містечок усе це мудрування було недоступним. Хіба багато з них могли не задрімати, штудіюючи Тору, Йєциру, Книгу Зоар, Писання Арі та інші священні сувої, хіба не починали злипатися їхні очі над Сокровенною Книгою, хіба не клювали вони носом над Малими Покоями, хіба не плутались їхні думки над Таємницею Таємниць, хіба не починало у них бурчати в череві над Вірним Пастирем, хіба не верзлося їм казна-що над Таємницями Літер?
Бог здавався таким далеким і незрозумілим, що, хочеш не хочеш, а втратиш до нього інтерес.
І тоді з’явився Володар Доброго Імені, святий Баал Шем Тов, який повернув простим євреям їхнього Бога. Служіння набуло простіших, практичних рис. Те, чого дотепер можна було досягати лише інтелектуально, стало доступним у спосіб дотримання приписів і правил, шляхом прагнення до етичного ідеалу, щирістю і відданістю.
Хасид володіє набагато більшими скарбами за інтелектуальні, тому що жар його віри значно переважає будь-який інтелект. Відданість вірі і плекання чеснот — незмірно дорожчі за будь-які знання.
Бешт замовляв хвороби, виготовляв амулети і заклинав бісів. І грішники були йому незмірно миліші від зверхніх праведників-аскетів.
Одному цадикові, який тільки те й робив, що повчав усіх і кожного, проповідував і роздавав поради, Баал Шем Тов сказав: «Що тобі відомо про повчання й поради! За все своє життя ти так і не пізнав гріха, і надто мало спілкувався з людьми, які тебе оточували. Тому ти нічогісінько не знаєш про гріх!»
Баал Шем казав: «Грішникам я дозволяю наближатись до мене, якщо вони не пихаті. А мудрагелям і праведникам, коли я зауважую їхню пиху, до мене зась. Бо коли грішникові відомо, що він — грішник, і він сам усвідомлює власну нікчемність, Бог не покидає його, залишаючись з ним „посеред нечистот“. Натомість про тих, що пишаються власною безгрішністю, Бог каже: „Немає ніде у світі такого місця, де б Я був поруч із ними“».
Одному зі своїх учнів Баал Шем якось сказав: «Уяви собі найнікчемнішого серед нікчемних. Він незмірно дорожчий мені, ніж тобі — твій власний син».
Про Бешта ходили чутки, що сам він — недалекий простак, який не знає Тори і не отримав належної освіти. Але хто таке думав, зрештою довідався, що Баал Шем Тов не мав потреби сидіти довгими днями й ночами над книгами, бо вогненна Тора текла в його жилах замість крови.
У містечку Сатанові був собі книжник, який не припиняв розмірковувати над тим, чому існує те, що існує, і як узагалі можливо, що те, що існує — існує. Якось у п’ятницю, після молитви, він залишився в Бейт-мідраші, щоб, як завжди, віддатися роздумам на улюблену тему. Але його думки заплутались остаточно, і він упав у відчай. Баал Шем Тов відчув це на відстані. Він сів на свого воза і миттю перенісся до Бейт-мідрашу в Сатанові. «Ти шукаєш доказів існування Бога, а я немудрий, зате вірю». Поява людини, якій достеменно відомі були його потаємні думки, відкрила серце книжника для віри.
І знову він приплітає сюди свого Сковороду. Я помічаю, як лукаво схиляється набік його велика важка голова, яку мені постійно так хочеться брати у свої долоні, хоч я стримуюсь, бо знаю, що йому це не до вподоби. Помічаю лукавий вогник у його очах, хоча вираз обличчя залишається цілковито серйозним: чоло насуплене, кутики рота не настільки роз’їхались у різні боки, як це трапляється, коли Богдан усміхається.
Отже, він зумисне розповідає мені про Сковороду, бо знає, як мене це непокоїть. Того Сковороду, що причаровував стількох високопоставлених і впливових людей, того, що вражав освіченістю й талантами, того, який отримував безліч привабливих пропозицій і міг якнайкраще, якнайтепліше облаштувати власне життя, — і знехтував усіма до останньої можливостями. Того Сковороду, який вибрав незатишне і незахищене життя. Життя, в якому щось точно знати міг хіба лише про цю мить, що триває зараз, і не далі. А перебуваючи посеред цієї миті, він не мав нічого, нічим не володів і ніким не був. І таким чином переживав власне сповнення.
Всі його здобутки — це відмови, нехтування і резиґнації: звільнення з Петербурзької придворної царської хорової капели, відхід від почту імператриці Єлизавети, нехтування подальшою участю в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору», у складі якої йому вдалося помандрувати Европою; звільнення — «не без ганьби» — з колегіюму в Переяславі, де вперто впроваджував власні способи вивчення поезії; скандал і вигнання з місця гувернанта через те, що назвав сина бунчукового товариша Томари «свинячою головою»; відмова викладати в Троїце-Сергієвій лаврі в Росії, оскільки його пекла «постійна відраза до цього краю»; відмова прийняти постриг і стати «стовпом церкви й окрасою обителі», Києво-Печерської Лаври — і безліч інших схожих випадків, серед яких — скандальні ситуації під час бенкетів і урочистих подій, на зборах духовенства чи викладачів колегіюмів. Сковорода залишав після себе ображених, обурених, розгублених, розчавлених, збентежених його поведінкою людей, які, не вміючи пояснити ірраціональних вчинків філософа, вигадували власні пояснення і поширювали прикрі чутки.