Він утікав і від любови, вірячи, що любов найповніша і найвища лише тоді, коли вона недосяжна, віддалена, коли вона нездійснена. Його завданням перед собою було оминути будь-які натяки на земне щастя, зняти їх із себе, як частини одягу, як зайвий тягар, як нашарування бруду, що відділяє від Абсолюту, що віддаляє від повного танення і злиття з Небесами.
Він здирав із себе все, що могло робити душу нечутливою. Продовжував оголюватись навіть тоді, коли вже був цілковито голим. Знімав із себе шкіру.
З непроглядного нічного мороку ми одразу ж переповзаємо в ранкові сутінки, тоді в денні присмерки, далі — у вечірню темряву, яка провалює нас у чорноту наступної ночі. Тепер я засинаю поруч із ним, щоб економити світло, тепло, економити рух і простір. Він не протестує. Я відчуваю, що він змирився. Йому, можливо, навіть почало подобатись.
Ми кублимося під ліжником, немов сліпі черви серед прадавньої ночі на початку світів. Я чекаю, коли підземні тунелі, просвердлені у вологій підстилці лісів натрудженими ротовими отворами, перетнуться, коли присоски на видовжених тілах спричинять сплетіння наших двобічно симетричних тіл, коли ми засвідчимо одне одного сенсілами, нерухомими війками, що пронизані нервовими закінченнями. Я уявляю його сенсіли, що торкаються моїх статоцистів, мого шкірно-м’язового мішка, моїх полум’яних клітин, — і задихнулась би від надміру кисню, якби у мене була дихальна система.
Але я вдячна й за те, що він ділить зі мною цей матрац і накриває мене своїм ліжником — улюбленим косівським ліжником його баби Уляни. Я вдячна за те, що він засинає поруч зі мною, що дозволяє мені бути свідком його нічних тривожних катулянь, його несвідомого терзання, голосів, що долинають раптом із його черева, його подиху — то настільки нечутного, що я аж лякаюсь, чи не відірвався у нього тромб, то гучного, немов кипіння води чи харчання холодильника.
Двері назовні нам вдається-таки спільними зусиллями відчинити. Тепер Богдан щодня бере в цьому участь. Він зголошується наповнювати снігом залізні миски й відра і приносити їх до кухні. Ми топимо сніг на плиті, щоб отримати воду. Наша помпа замерзла в підземній ямі. Ночами, якщо я засинаю, знеможена пильнуванням, мені сниться крига, що розпирає труби в товщі землі.
Замість пригадувати щось зі свого попереднього життя, переглядаючи фотографії, щоб відстежувати тріпотіння свого серця або стискання горлянки від вигляду баби Уляни в її бавовняному халаті, яка на подвір’ї будинку простягає маленькому хлопчикові щось схоже на булку з маслом, він знову і знову повертається до Сковороди. Мені це не подобається. Серце тріпоче в моїх грудях. Мою горлянку неприємно зчавлює лещатами.
Він говорить про те, що коли, за моїми словами, Баал Шем Тов спокійно сприймав присутність демонів у власному домі, і перемовлявся з ними, як перемовляються, буває, з сусідським заблуканим котом, шпетив їх і ганив, як недорікуватих дітей, чи просто відвертався і продовжував свої справи, то Григорієві Сковороді з його бісами доводилось не так легко. Від демонів, які являлись йому, він був змушений щоразу втікати: швидко, похапцем, стрімголов, не встигнувши взяти з собою навіть кількох тих убогих речей, якими володів.
Його буколічні мандри золотистими дорогами й полями, лісами і левадами, його невпинний рух із Київщини на Слобожанщину, від одного доброго поміщика до іншого — розумного, від хатинки мисливця — до пасіки виявляється раптом гонінням, ґвалтовною втечею. Любов до простору і відчуття свободи від порожнечі небес і безкраїх ланів, спокій, виплеканий не прив’язаністю до місця чи статусу, стає панічним переміщенням із місць, де аж кишить демонічними сутностями.
Сковорода втікав тому, що, схоже, з власного досвіду добре знав усі подробиці й тонкощі поведінки демонів, знав, що вони «ламають усе і збурюють, літають і сідають на позолочених дахах, проникають у світлі чертоги, підсідають престоли сильних, нападають на воїнські стани, дістають у кораблях, знаходять на Канарських островах, закорінюються в глибокій пустелі, гніздяться в душевній точці».
«Часто один душок демонський, — ділився своїм знанням Сковорода, — страшний бунт і гіркий заколот, що, мов пожежа, пече душу, збурює в серці».
Цим найгіршим бісом був «смуток, нудьга, туга». Нестерпна печаль, яка отруювала душу й тіло, нападаючи зненацька, з-за рогу. Хвороба, що затьмарювала розум, затуманювала зір, відбирала смак до життя. Чорне борошно, що набивається в легені. Сопух, гірший від смороду розкладеної плоти. Зараза, що входить у кров і висисає душу крапля за краплею, нескінченно довго, знерухомлюючи, катуючи, не даючи ні спочинку, ні сну, ні надії.