«Ся мука позбавляє душу здоров’я, тобто — миру, відбирає мужність і приводить у млявість. Тоді душа нічим не задоволена. Гидує і станом, і місцем, у якому перебуває. Мерзенними здаються сусіди, невеселими — забави, остогидлими — розмови, неприємними стають стіни світлиць, немилі всі домашні».
Надто добре вивчивши біса нудьги, коли той заполонював його власну душу, Сковорода навчився вирізняти його в душах інших. Якось йому зустрівся чернець, якого «страшенно мучить демон печалі, і якого зазвичай називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я і сам ледве не пропав (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух у себе вбираємо».
Цей біс Сковороди страшенно схожий на ацвут, печаль, що, згідно з хасидським ученням, заступає шлях до Бога. Поки мандрівний філософ утікав, шукаючи усамітнення серед природи, шукаючи ліків і чистоти у собі самому, хасидський цадик танцював і веселився, залучаючи десятки, сотні учнів і послідовників до танцю. Їхній танець був покликаний проганяти демона мертвотности душі, святкувати служіння Богу.
Залучення інших — головне життєве завдання Бешта. Цадик неможливий без своєї спільноти, без інтимности й тепла розділеної молитви, побуту, радости і сліз. Він неможливий без своїх послідовників і учнів, без слухачів, прохачів, грішників, помічників. Незважаючи на періоди відособлення й самотности на початку свого шляху, необхідні для власного становлення і укріплення віри, Баал Шем Тов стає тим, ким він є, лише в громаді. Спільнота народжує його так само, як він народжує спільноту. Цадик і його хасидим — одне ціле, органічна нероздільна єдність. Спільнота зберігає і примножує пам’ять про свого цадика, про свою невід’ємну частину.
Чи не тому теж ми нічого не знаємо про Пінзеля, що він був чужинцем? Він з’явився невідь звідки у незнайомих для себе краях, прагнучи вписатися в усталений лад життя, стати своїм. Для цього він докладав зусиль: одружився, став членом цеху, відкрив майстерню, набрав учнів і помічників, нав’язав контакти з громадою, чиї замовлення старанно виконував (нехай певні деталі його старанности й доводилось згодом прикривати драперією). Він залишив свій вагомий, свій кричущий слід на околицях. Але, може, тому, що цей слід був надто глибоким, надто бентежним, надто чужорідним для тих часів і місць — зумисне чи ні, його затирали роками, десятиліттями і століттями. Аж доки він майже повністю не розчинився.
Сковороді про жодні власні сліди не йшлося. Навпаки: він прагнув безшелесности й невидимости. Він утікав від суспільства, що намагалось оповити й знерухомити його своїми мацаками, втягнути у звичні декорації, розташувати його особу на зрозумілому й певному місці. Бути частиною спільноти в розумінні Сковороди суперечило тому, щоб залишатись собою, любити себе, ставати вільним і чистим, зливатися з Богом. Усе це робилося можливим щойно на відстані від людей, у відокремленості від світу, наодинці. Звідси й напис на надмогильному камені: «Світ ловив мене, та не впіймав». Таке симпатичне, наївне вихваляння, схоже на інший напис на іншій могилі: «Я ж казав вам усім, що хворий!»
Бо чи аж так не впіймав його світ? Як же тоді цей напис, і камінь, і сама могила, і село з назвою Сковородинівка, звідки аж три провулки Сковороди в Конотопі, звідки назва астероїда 2431?
Будь-яка пам’ять, яка залишається, — це пастка світу. Сильце, що намертво стисло кінцівку, поки впійманий вигадує напис собі на могилу.
Але, — продовжує Богдан, вимотуючи мені всі жили, — Григорій Сковорода, нехай і на свій лад, також своє розчинення у Господі святкував. Відновившись і розквітнувши силою та впевненістю в усамітненні, довгий час провівши в медитаціях біля пасіки, з улюбленим псом і флейтою, він знову віднаходив власний спокій і цілісність.
«От якби я в пустині своїй від тілесних хороб лічився, або стеріг пчоли, або ловив звіра — тоді би здавалося сим людям, що Сковорода чимсь занятий. А без того вони гадають, що я нічого не роблю, і не без причини дивуються. Але ж хіба тільки всього й діла для чоловіка — продавати, купувати, женитися, воювати, кравцювати, будуватися, ловити звіра?» — реагував на нерозуміння тогочасним суспільством власного способу життя Сковорода. А на запитання «Чим займається у житті Сковорода?», відповідав: «Я ж бо про Господа радію. Веселюсь про Бога Спаса мого!»