Мене меншою мірою тривожить, коли Богдан видає мені раптом інформацію про акваріюмних рибок чи про те, як із ньюфаундлендів зробили водолазів, коли починає пояснювати мені природу чорних дір або повідомляє, скажімо, що якби з усіх атомів усіх людей на світі вичавити порожній простір і якнайщільніше стиснути тверді часточки, то вийшов би предмет завбільшки з кубик цукру. Щоправда, важив би він стільки ж, скільки важить людство. Але коли він, посеред нашого темного дому, що припадає снігами, не вмовкаючи, говорить про Сковороду, я відчуваю, як дедалі сильнішим стає передчуття небезпеки. Мене лякає не сам Сковорода і те, що Богдан про нього пригадує. Я відчуваю, що химерний філософ XVIII століття, який міг досягнути значного багатства і впливового становища, а натомість вибрав життя волоцюги і жебрака, виринає з Богданової свідомости не заради себе самого. Що він пов’язаний із чимось або кимось іншим, із якимось пластом, який залягає в надрах Богданової пам’яти, з розпеченою лавою, що проситься назовні. Я відчуваю: щось уже просочується крізь мікроскопічні тріщинки. Я хочу стримати цей процес. Сподіваюся на сніг, на мороз, який усе заповільнює, який поволі наближає Богдана в мої обійми. І знаю, що сама доклалася до того, що з ним відбувається: не варто було розповідати йому аж так багато. Не варто було давати його свідомості стільки зачіпок. Не треба було дозволяти йому вбирати в себе мій дух.
Він не міг довго всидіти на одному місці, особливо в місцях людних — у Харкові чи в Києві. Не міг довго гостювати в одних людей, хоч якими лагідними й шанобливими вони були.
У серпні 1770 року, прогостювавши три місяці у свого двоюрідного брата Юстина Звіряки, Сковорода відчув, як його охоплює неспокій. У тілі гуляло тремтіння, він не міг всидіти на місці. Не вдавалося надовго зупинити на чомусь погляд. Не міг зосередитися на молитвах чи на читанні. Він сказав братові, що їхатиме з Києва геть, і не хотів навіть слухати Звірячиних переконувань залишитись ще на трохи.
Спускаючись з Гори біля Андріївської церкви, він уже просто-таки нетямився від наскрізного шаленства й тіпання органів. Ніби під шкіру йому запустили живих червів, що неспокійно вовтузились у плоті. Ніби живіт наповнили пуголовками й щойно пролупленими карасиками.
Сковорода кілька разів зупинявся і біг у протилежному напрямку, догори. Тоді знову починав спускатись на Поділ, прямуючи до своїх приятелів Сошальських.
Уже зовсім не зміг впоратись із собою, коли вітер з Подолу приніс чіткий маслянистий сморід трупного гниття, гною, випорожнень. «Я забираюсь звідси, — сказав братам Сошальським Сковорода. — У Києві скоро почнеться чума».
Спакувавши свої благенькі речі, філософ вирушив у дорогу. Зупинився він у Свято-Троїцькому монастирі неподалік від Охтирки. Туди до нього дійшли новини про те, що на початку вересня в Києві розпочалася жахлива епідемія, що зародилася на початку нової російсько-турецької війни серед турецьких військових, доведених до нелюдського стану голодом і антисанітарією на території Молдови. За три місяці на Подолі загинуло понад шість тисяч людей.
Звістка про загибель такої значної кількости людей занурила Сковороду у стан містичного екстазу. Приголомшений, він, вочевидь, осмислював своє пророче передчуття, прозріння, втечу. Він бачив у тому, що сталося, поцілунок Господа, відчував Його пальці на своєму вузькому й витягнутому обличчі, відчував Його теплий подих на підстриженому «під горщик» волоссі. З цими переживаннями він ліг спати.
У листі до свого коханого Ковалинського Сковорода згодом оповідав: «Прокинувшись рано, коли мої думки та почуття були сповнені благоговіння і вдячности до Бога, я рушив у сад на прогулянку. І перше, що я відчув у серці, була якась розкутість, свобода, бадьорість та здійснена надія. Віддавши цьому настрою всю свою волю й усі свої бажання, я відчув у собі незвичайний порух, котрий переповнював мене незнаною силою. В одну мить якась солодка злива ринула в мою душу, і від неї все моє нутро спалахнуло полум’ям.
Здавалося, що в моїх жилах вирувала вогненна течія. Я почав не ходити, а бігати, наче мене щось носило, я не відчував ні рук, ні ніг, так, ніби я весь був із вогню, що шугав по колу. Цілий світ зник мені з-перед очей. Одне лиш почуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло моє єство. Сльози струмками покотились мені з очей і розлили по всьому тілі якусь зворушливу гармонію. Я ввійшов у себе, мовби відчув запевнення синівської любови, і з цієї миті присвятив себе синівській покорі Божому Духу».