Равві Дов Баер, маґід із Межріча, прагнув побачити людину, все тіло якої було б цілковито святим. Небеса вказали йому на тіло Баал Шем Това, і маґід виявив, що в жилах цієї людини тече вогонь, а не кров.
У неї — щілина між передніх зубів. Вона короткозоро мружиться, коли дивиться на мене. — Стосунки не для того, щоби бути гарними, — каже вона мені після котрогось із моїх вибухів. Ми лежимо серед битого скла й роздертого паперу, серед розлитого воску свічки, який поволі застигає. Смердить паленим волоссям — але я не пам’ятаю, що і коли горіло. Натомість пам’ятаю, як розшматував кілька книжок із археології.
Щось химерно шурхоче. На мить здається, що там, назовні, об шиби труться повітряні кульки. Але насправді це сніг, просто сніг не припиняє падати.
Стосунки для того, щоб витримувати і залишатись, — говорить вона, з труднощами підводячись. Я, видно, сильно її потовк.
Вона навпомацки знаходить свої окуляри. Одне зі скелець тріснуте. Воно тріснуло не цього разу, а котрогось із попередніх: коли я перевернув на неї каструлю зі щойно звареним борщем, або коли зіштовхнув зі сходів, або коли зачепив виламаним бильцем від крісла, яким трощив усе навколо. Вона нахиляється наді мною й уважно роздивляється свіжі рани на моєму обличчі. У неї серйозний вигляд. Вона кумедна, коли ось так нахиляється. Губи розтулені, видно щілину між передніх зубів. Нижня губа розбита. Це я її розбив. Її обличчя близько. Дуже близько. Надто близько. Її волосся розсипалося і лоскоче мені шию. Так запах паленого відчутний ще дужче. Окуляри з’їхали на кінчик носа. Краплина крови з її розбитої губи крапає мені на губи, і ми усміхаємося, дивлячись одне одному в очі.
Я знаю могилу, в якій труна жінки лежить згори, на труні чоловіка, як оце зараз ти на мені, — кажу я.
Що це за могила? — запитує вона, дивлячись на мене застиглим поглядом, немов загіпнотизована.
Могила Петрова. Археолога, який вивчав скитські могильники і могильники антів. Того, яким я цікавився ще до війни.
Я відчуваю пальцями крізь одяг, як раптово напружуються м’язи її спини. Але вона не ворушиться, не відсовується від мене. Вираз очей стає запитальним.
Він багато років любив жінку, — продовжую я. — Писав їй листи. Але майже до кінця життя їх розлучали.
Романа починає пручатись, віддаляє від мене своє обличчя. На ньому проступає чи то переляк, чи образа.
Він помер першим, — не припиняю говорити я.
Сам не знаю, що це на мене найшло. Ніби щось увімкнулось у голові. Ніби промінь світла впав на затемнену частину мозку.
Він помер першим, а вона заповіла, що хоче бути похована в його могилі. Хоча через дорогу вже багато років чекала могила її десятилітнього сина. І символічна могила першого чоловіка, який загинув невідомо коли, де і як. Його розстріляли в Сандармоху.
Можливо, мені здається, але Романа смикається так, немовби хоче втекти від мене.
Її звали Софією, — кажу я.
Усмішки зникають. Вона приглядається до моїх губ. Її погляд стає сумним. Я роблю рух, щоби знову притягнути її до себе, але цієї миті вона піднімається. Підбирає з підлоги подерті сторінки, випростовує їх на столі, старанно розгладжує долонями.
Згодом я сиджу навпроти неї і спостерігаю, як вона склеює прозорим скотчем те, що ще можна порятувати.
Навіщо ти це робиш? — запитую я. — Це нічого не дасть. Ці книжки до мене не промовляють.
Вони допоможуть тобі пригадати, — знову повторює вона своє заклинання. — Скоро ти все пригадаєш.
Починати треба зі смерти. З найбільшого в Европі озера, яке в ході історії безслідно всякло в землю. Зі скитських могильників і могильників антів. З викопаних у лісах і полях Східної Европи ям, заповнених болотяною водою і трупами, до яких живі ще жертви лягали таким чином, щоб зекономити якнайбільше місця. З невідомої могили Пінзеля в Бучачі. З пишного білосніжного поховання Баал Шем Това в Меджибожі, схожого на палац із хмар і айсбергів. Зі слів, які Сковорода забажав мати на власній могилі в селі Сковородинівка Харківської области: «Світ ловив мене, та не впіймав». Вони виписані на камені, на сірому граніті, недбало обтесаному й заокругленому — він нагадує ембріон, завмерлий на котрійсь зі стадій розвитку.
Про Пінзелеву смерть ми вже говорили багато. Тільки вона нічого не сказала нам у відповідь. Про Пінзелеву смерть відомо тільки те, що скульптор помер. Його не стало у період між вереснем 1761, коли він отримав гроші за вівтарі в Монастириськах, і жовтнем 1762, коли його вдова знову взяла шлюб.
З невідомих причин дехто з дослідників вважає, що Пінзель помер у доволі молодому віці — мовляв, йому було близько 45 років. Чим вони керуються? Віком дружини? Промовистою сексуальністю його робіт? Ці орієнтири більш ніж непевні. У такому разі він мав би прибути до Бучача десь у віці двадцяти років, ще зовсім юним і неопереним. Натомість крізь мряку й затуманеність зображення, крізь товщу й каламуть часу нам вдається розгледіти інше: до містечка скульптор прибув уже сформованим митцем, чиї талант і майстерність промовляли самі за себе. Він мав набиту руку, власний стиль і добряче розворохоблену душу. Пінзель приїхав не тільки навченим — він був здатен навчати інших. Усотавши в себе мистецтво й техніку майстрів великого світу, він прибув у місце, де міг відкинути практично все і робити по-своєму.