Ймовірніше, що смерть запопала Пінзеля вже після шістдесяти років. Може, навіть у сімдесят. Може, він уже був натоді по-справжньому старим чоловіком, згорбленим і перехнябленим. З жовтуватою тонкою шкірою, з руками, що втрачали міць, із вологими очима, які перестали розрізняти нюанси відтінків.
Таке припущення негайно видасться жартом, коли поглянути на статую святого Онуфрія: на твердість і впевненість форм, на чіткість і впевненість ліній, на силу й нахабство виконання. Навіть якби Пінзель на той момент усього лише керував процесом — складно припустити, що вказівки походили від немічного старця.
Отже, помираючи, він був уже літнім паном, але все ще міцним і діяльним. Смерть наблизилася до нього, вочевидь, іззаду чи збоку, доволі несподівано. Вона, звичайно, роками годувала його своєю чорною юшкою: випарами хімічних речовин, деревним і кам’яним пилом, дрібнішими й більшими виробничими травмами. Можливо, він кашляв і хрипко дихав. Можливо, на погоду йому крутило суглоби. Всередині нього могло розростатись злоякісне утворення, причин виникнення якого нам ніколи не світить докопатися.
Чи могла Пінзелева смерть бути наслідком його втечі до Бучача? Чи могло її насіння засіятися ще там, у західнішій Европі? Чи була б вона, ця смерть, інакшою, якби Пінзель до Бучача не прибув, якби жив деінде?
З листа Матвія Полейовського ми знаємо, що помер Пінзель «при фабриках» Потоцького — тобто помер працюючи, в розпалі діяльности.
Ми не можемо знати, помер він у ліжку чи на ногах, при котрійсь зі своїх скульптур. Помирав довго чи сконав раптово: щойно показував помічникові, як слід поглибити очні западини у святого, — а тут уже лежить долі, синій, із виваленим назовні язиком. Ми не можемо знати, яку реакцію викликала Пінзелева смерть у його дітей і дружини, у людей, що працювали в майстерні, у графа Потоцького. Натомість знаємо точно, що вона не викликала жодної реакції в архітектора Меретина, оскільки той сам уже три роки як був мертвий. Не знаємо, якими були похорони Пінзеля, хто копав його могилу і хто виготовляв гробівець. Знаємо, що в чорному Пінзелева вдова ходила зовсім недовго, але не знаємо натомість, як довго навідувала вона могилу свого другого чоловіка. І де розташована ця могила, не знаємо також.
Що коли Пінзеля вбив святий Онуфрій — один із останніх творів майстра? Святий старець за кілька митей до власної смерти, що в самовідданому танці просить забрати його душу, що радісно прагне власного скону. Як вам така спекуляція: Пінзель остаточно виснажив себе, цілодобово працюючи над статуєю єгипетського відлюдника, забуваючи про їжу, питво та сон. Або необачно поранився різцем і заніс у кров інфекцію. Або підірвався, вперто таргаючи важезного кам’яного Онуфрія самотужки.
Чому нам так хочеться знати якомога більше точних деталей про кожну конкретну смерть? Чому це настільки важливо?
У збірнику хасидських переказів, які Мартін Бубер віднаходив і впорядковував протягом багатьох десятиліть, зробивши це однією з головних справ свого життя, про смерть Баал Шема розповідається так.
Баал Шем Тов захворів одразу після Песаху. Поки йому вистачало сил, він не припиняв читати молитви в синагозі.
Наче не бажаючи отримувати жодної допомоги, яка могла б продовжити його життя, цадик відмовився викликати з інших міст тих своїх учнів, чиї молитви мали особливу силу завдяки їхньому завзяттю й відданості, а тих учнів, які перебували поруч із ним у Мезбіжі (Меджибожі), відправив геть із міста. Тільки равві Пінхас вперся і відмовився від’їздити.
Напередодні свята Шавуот, П’ятидесятниці — дня, коли євреям було подаровано Тору на горі Синай при виході з Єгипту, — віряни, як і щороку, зібралися разом, щоб усю ніч присвятити спільному вивченню закону. Баал Шем Тов був разом із ними до самого світанку, і хоч як складно давалося йому вимовляння слів, хоч скільки нелюдських зусиль він докладав, але розмовляв із ними і нагадав про одкровення на горі Синай.