Але філософ не знаходив спокою. Він пробув у Ковалинського всього лише три тижні і, незважаючи на жахливу мокру погоду й хворобу, що геть ослабила його тіло, вирушив із краю, до якого почував «постійну відразу», «в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти».
Зробивши кілька вимушених зупинок дорогою, Сковорода нарешті прибуває до місця власної смерти: до села Пан-Іванівка, до будинку Андрія Ковалевського. Відмовившись помирати в Ковалинського, Сковорода вирішив померти в Ковалевського.
День його смерти був сонячним і погідним. З усіх усюд з’їхалося безліч гостей, щоб подивитись і послухати старого. Сиділи в найбільшому покої дому, за зсунутими столами, що вгиналися від наїдків. Сковорода був веселий, грайливий, багато й охоче розповідав, жартував, відповідав на запитання. На весь дім раз по раз вибухав гучний регіт, аж миші перелякано розбігались зі своїх кубел, вимощених у кутках і шпаринах. Багато хто зі слухачів не сприймав філософа всерйоз, а приїхав сюди радше заради розваги, щоб на власні очі побачити чудернацького шаленця.
Після обіду Сковорода зник. Виявилося, він пішов углиб саду. Там старий довго походжав, раптово завмираючи перед якимось кущем чи химерно вигнутою гіллякою, і усміхався, ніби впізнаючи когось давно знайомого. Він зривав із грядок пізні овочі й роздавав хлопчикам, які працювали в садку.
Врешті, не дочекавшись, господар вирушив на пошуки свого гостя. Знайшов його під розлогою липою: Сковорода копав яму. На запитання стурбованого Ковалевського, філософ відповів, що надійшов його час завершувати мандрівку. Господар спробував умовити гостя, щоб ішов додому. Той погодився, але попросив, щоб отам, під липою, була його могила.
Він замкнувся у себе в кімнатці, переодягнувся у все чисте, помолився, ліг у ліжко, поклавши собі під голову кілька власних рукописів, і склав навхрест руки на грудях. На вечерю він не з’явився. Наступного дня не прийшов на сніданок і на обід. Здивований господар нарешті наважився увійти до кімнати. Сковорода лежав уже холодний.
Того дня, 8 червня 1969 року, мав прийти кореспондент журналу «Оґоньок» — порозмовляти на тему розвідницької діяльности в роки війни. Щойно два роки тому, у віці 72 років, Віктор Петров отримав дозвіл знову захистити докторську дисертацію з філології і поновити наукове звання, відібране, вочевидь, як одне з покарань за ту ж розвідницьку діяльність. Щоправда, рік перед тим він отримав за неї Орден Вітчизняної війни. Такими були радянські методи контролю, складна й ірраціональна система погладжувань і шмагань, покликана демонструвати цілковиту владу над кожним — навіть найбільш дрібним та інтимним — аспектом людського життя.
Він сидів за своїм письмовим столом, виявляючи надзвичайну для його віку працездатність. Того дня Петров переглядав редакторські правки у своїй монографії «Етногенез слов’ян», готуючи рукопис до друку. Його дружина Софія — з якою вони одружились і прожили разом 12 останніх років, щойно Петрову нарешті дозволили знову переселитись із Москви до Києва, хоча їхні стосунки тривали понад три десятиліття, — щось готувала на кухні. Можливо, рис (недарма Петров називав її в одному з листів «рисошанувальницею і рисопоклонницею») і парові котлети (Петров багато років страждав від проблем із травленням, його організм не виробляв шлункового соку). Крізь шипіння гарячої олії Софія почула, як її чоловік скрикнув. Жінка вирішила, що він просить її відчинити вхідні двері кореспонденту. Подумала, що не почула звуку дверного дзвоника, а чоловік не хоче відриватися від рукопису, використовує кожен момент, аби доробити ще кілька речень, ще один абзац. Можливо, їй у грудях навіть прошкребло звичним роздратуванням через те, до чого знову зводилась її роль.
Висока й худа, з видовженим обличчям, запалими щоками й високими вилицями, з великими темними очима, під якими пролягали півкола втомленої старечої шкіри, Софія навіть перед собою не видала роздратування. Вона стишила вогонь під пательнею, спокійно витерла руки кухонним рушником і, пригладивши підстрижене до основи шиї хвилясте волосся, твердими кроками перетнула передпокій. Їй було 78 років, але спину вона тримала напрочуд рівно.
Софія відчинила двері, проте там, у під’їзді, нікого не було. Це виявилось несподіванкою. Софія здивовано звела брови. Хвилину постояла перед лункою порожнечею під’їзду, вдихнула вологу прохолоду — і повернулась у жар помешкання, насичений запахами гарячої їжі.