Там нікого немає, — сказала вона чоловікові рівним голосом, прочиняючи двері до нього в кімнату. Але за письмовим столом також не було нікого. На якусь мить Софію охопило відчуття ірреальности, межі її сприйняття різко розчахнулись і розмились, голова стала підозріло легкою, а ноги ослаблено підігнулись.
Чоловік кудись зник. Розгорнутий на середині рукопис лежав на столі. Крізь двері, прочинені до наступної кімнати, виднівся олійний портрет першого чоловіка Софії, Миколи Зерова. Портрет стояв на тумбочці біля ліжка, прихилений до стіни. Зерова розстріляли у 1937-му.
Куди він знову міг зникнути? — подумала вона. І аж тоді побачила руку, що лежала поруч із ніжкою стільця. Петров розпластався під столом. Його вигук виявився повідомленням про раптове наближення смерти, а не кореспондента московського «Оґонька». Петров помер так, як хотів: за роботою, не зазнавши «напівбуття», паралічу, якого боявся і про який згадував у листах до Софії у зв’язку з передсмертними випробуваннями своїх однолітків. Лікар констатував згодом шість інфарктів міокарда, що надійшли один за одним, як хвилі цунамі, забираючи старого чоловіка все далі, все глибше в океан.
Ніде не можна знайти згадки про те, чи кореспондент «Оґонька» того дня взагалі приходив.
Дві молоді колеги Петрова з Інституту археології, яких Софія Зерова викликала по телефону, не могли відірвати поглядів від тіла, вкладеного на дивані. Це вони допомогли Софії витягнути його з-під столу. Обидві жінки не припиняли ревіти. Сльози котилися неконтрольовано, рясно. Вони схлипували і підвивали. Їхні обличчя були червоними й спухлими, носи — закладеними. Вдома не було серветок витерти сльози. Туалетного паперу в ті часи не було взагалі. В туалеті користувалися зазвичай газетами. Іноді — шкільними зошитами. Шкільними зошитами і газетами неможливо витирати сльози.
Раптом стало впадати в очі, наскільки крихітним було це тіло. З рукавів сорочки стирчали тоненькі зап’ястя, з холош — кістляві ноги. Мертвий ніби тонув в одязі, що морщився і здувався на ньому безглуздими пухирями, складками, зминався на згинах. З коміра стриміла худа шия. Одній із колег недоречно прийшла до голови думка, що Софія набагато вища від свого покійного чоловіка.
Софія не зронила жодної сльозини. Вона також не відривала погляду від тіла, але, на відміну від молодих жінок, які й слова не могли вичавити від скорботи, вдова не припиняла говорити.
Однак говорила вона не про Віктора Петрова, свого другого чоловіка, якого щойно втратила. Не про того, з ким упродовж кількох десятиліть не могла бути разом, через кого зазнала чимало гіркоти, але завдяки кому пережила й радість, хто засвідчував їй свою любов вперто і наполегливо, незмінно, незважаючи ні на що, у найскладніші часи. Не про того, хто, вочевидь, заради неї піддав себе небезпеці й неволі, хто, цілком можливо, знехтував шансами і можливостями, хто, як можна припустити, здійснював сумнівні вчинки. Хоча, як завжди, все це лише спекуляції: ми ніколи не знатимемо, що саме чинилось і заради чого. Очевидними є небезпека, насильство системи над людиною, відібране життя, розрізнені клапті якого не дають нам збагнути відповідей, натомість огортають запахом запитань: майже зовсім невідчутним, як запах чадного газу.
Дивлячись на тіло щойно померлого другого чоловіка, Софія Зерова не припиняла говорити про першого. Вона згадувала юність і їхнє знайомство в студентській їдальні, своє тривале одужування після тифу і те, як Микола передавав їй до лікарні котлети, і відтінки китиць бузку на подвір’ї будинку їхніх господарів у Баришивці, і те, як Микола любив солодке, що аж доводилось усе від нього ховати, і яким схожим на батька був їхній син Котик — таке саме кругле обличчя, кирпатий ніс і великий рот, завжди широко розсміяний, — і як Микола безмежно його любив. Софія описувала синову смерть від скарлатини в найменших подробицях, хоча сама тоді не була поруч із хлопчиком: так само, як і він, лежала в реанімації у непритомному стані. Описувала його похорон. Детально переповідала, як не бачила того, що синову труну поклали в землю. Розповідала про від’їзд Миколи до Москви та про його арешт і повернення до Києва, і про те, як ходила на побачення до нього до Інституту шляхетних панн. Вона ніяк не могла забути, яким пригніченим, яким тихим він був під час їхніх зустрічей. Вона не хотіла цього забувати. Говорила про Миколині листи, про всі його 39 листів. І про роки, впродовж яких не було звісток, а офіційні повідомлення про його долю суперечили одні одним. Розповідала про незнайомця, який після війни несподівано прийшов до її помешкання. Цей чоловік стверджував, що знав Миколу з концтабору, що вони були сусідами по нарах. Говорив, що Микола з пам’яти перекладав вірші Овідія. Він, цей незнайомець, мовляв, пропонував їй виїхати за кордон, обіцяв посприяти у цьому, запрошував приєднатися до нього — але вона відмовила. (Відмовила, можливо — бо всяке ж може бути, — через Петрова, хоч із ним натоді не було жодного зв’язку: він перебував у Німеччині, виконував таємне завдання.) Згодом їй час від часу хтось невідомий надсилав гроші — Софія підозрювала в цьому незнайомця, пояснювала це вдячністю до свого першого чоловіка.