Вона ніяк не могла зупинитися. Труну все не привозили. Софія говорила про елегантні костюми й відірвані кишені Миколи. Говорила про чоловіка, з яким не була поруч упродовж останнього періоду його життя, загибелі якого не бачила, тіло якого не омила й не поховала. Говорила про свого маленького десятилітнього сина, який помер без неї і якого без неї поклали в могилу.
Всі смерті її життя зійшлися зараз у смерті її другого чоловіка. Його сухе, дрібне тіло уособлювало мертві тіла її найрідніших людей. Смерть вірного друга подарувала жінці можливість об’єднатись із втратами, які вона носила у собі, як бите скло, що повростало в шкіру стоп. Тепер Софія могла скласти всі свої втрати до однієї могили.
Я довго не можу збагнути, що це не чиєсь важке тіло навалилося на мене своєю вагою, щоб мене знерухомити і задушити. І що я не в тісній підземній норі, де зовсім темно, хоч в око стрель. Що мої плечі не впираються в стіни зі сирої землі, що це не корені впиваються мені в шию і лопатки. Я не осліп. Мені не викололи очі. Мені не відірвало ноги снарядом. Це не тремтіння землі від вибуху, а знавіснілий галоп мого серця, розбурханого зі сну.
Я ненавиджу ту невидиму постать, вкрадливі кроки якої наближаються до місця, де я лежу, привалений вагою. Я вдаю сплячого. Я знаю, що його підіслали мене вбити. Не знаю тільки, яким чином він діятиме: стрілятиме в мене чи колотиме ножем. Може, в його руках лом або сокира. Як же я його ненавиджу. «Ненависть» — замале слово, щоб описати моє почуття щодо нього, мій намір. Я хочу встромити в нього пазурі, роздерти його шкіру, впитися в його нутрощі, висотати їх із нього живцем, витягнути кожну жилу. Ця жага паралізує мене дужче, ніж тонни сміття, якими мене було привалено. Я намагаюся нечутно ворушити долонями, шукаючи зброю. Я завжди тримаю при собі зброю. Мої пальці от‑от повинні намацати приємний холод металу. А натомість лише перебирають складки тканини, плутаються в них.
Його постать нависла наді мною. Він мовчить і не ворушиться. Мені відомо: ворог намагається визначити, де моя голова, де мої груди і де мій живіт. Куди завдавати удари. Куди стріляти. Щоб швидко мене прикінчити. Або, навпаки, не швидко: щоб я довго стікав кров’ю і мучився від рани в кишківнику. Щоб він міг сидіти неподалік, курити сигарету за сигаретою і слухати мою передсмертну маячню. Я можу вже зараз уявити це, навіть текст маячні, навіть інтонацію, шелестіння пошерхлих губ, булькотіння слини в кутках рота, хрипіння, свист пневмотораксу. Мені стільки разів доводилося чути подібне від інших. Стільки разів я сам курив сигарету за сигаретою, спостерігаючи за чиїмось конанням. І я завжди знав, як легко, як непомітно люди міняються місцями. Я завжди знав, що рано чи пізно я опинюся на тому, протилежному боці. На тому боці, де могили.
У моїй уяві виринає цвинтар: дві помпезні побілені круглі колони і кована чорна арка, прикрашена зіркою, за якими починається знайома широка алея і погойдують важкими кошлатими гілками високі ялини. Вони гойдають гілками не так, як дерева зазвичай хитаються від вітру — синхронно, одностайно. Гілки цих ялин тягнуться в різних напрямках і ворушаться, немов людські кінцівки.
Я бачу ряди могил: широкі плити з лискучого мармуру, схожі на подружні ліжка у розкішних спальнях. Доглянуті, зручні. На цьому кладовищі немає релігійної символіки: жодних ангелів, жодних хрестів. Натомість — багато зірок і серпів із молотами, гранітні й мармурові погруддя в надійно запнутих ґудзиках військової уніформи, вирізьблені в камені профілі поважних чоловіків або збільшені в розмірах нагороди й медалі за хоробрість. Однієї миті мені здається, що повз квітучий кущ жасмину проходять Сковорода з Ковалинським. Ковалинський напружений, його рухи скуті. Сковорода підносить до губ флейту. Але це тільки марево. Я здатен відрізнити марево від реальности.