Продовжую проминати сектори, впізнаю могили: киваю капітанові Рафтопулло з танком і дружиною, віддаю честь генерал-майорові Кротту в позолоченому обідку, підморгую генерал-лейтенантові Мусі С. Н., що прикрашений вінком із пластикових квітів. Їх багато там лежить із дружинами, нічого дивного. Ось і Лукич зі своєю Єфимівною, і портрет Лукича з усіма військовими регаліями. Далі — дерев’яна скриня, в якій заховані: зелена пластикова лійка, відсирілі сірники, іграшкова лопатка. А нижче — могила професора Петрова з прикрученою до основи сталевою табличкою: «Зерова Софія Федорівна». Вона пережила його на цілих шістнадцять років. Як вона жила?
Кущ хризантем. Кволе листя лілій. Плюшевий ведмедик, змоклий і прогнилий, перевернутий на бік. Його залишив тут хтось із читачів роману «Дівчинка з ведмедиком» В. Домонтовича, альтер-еґо Петрова. Нерівна, ніби запітніла чи запилюжена поверхня пам’ятника, вибляклі написи, що контрастують із блиском мармуру сусідніх могил. Ось, наприклад, із блиском червоно-білого мармуру, вкритого тонкими прожилками, з переливами ніжно-рожевого і бордового, кольору, схожого на окислену кров. Я помічаю цю могилу там, у кінці алеї. Різьблений вигин лаврової гілки. Лаконічний напис. Гілки старого горіха, що обхопили пам’ятник, стисли його в обіймах. І продовжують ворушитися, хоч вітру немає. Ворушаться, як людські кінцівки.
Спогад повертає мене назад, до ями. Я знову почуваю поруч із собою ворога. Його гарячий подих на моїй щоці. Сльоза або крапля поту на моїй шкірі. Потужний приступ відрази, гнів, потреба вбити. Фраза за фразою виринають у моїй голові, окремі слова, від яких з моїх сліпих очей усередину мозку сиплються іскри, пекельно стугонить стиснуте повітря, що продувається крізь бесемерівську реторту. Золоте світіння розплавленого чавуну, неповоротка розжарена ріка живого металу осяює і прочищає мою свідомість.
Це я. Охоплений ненавистю і бажанням убити того, хто хотів убити мене, я все пригадую тієї миті: своє ім’я, свою історію, маму і місто, в якому народився, батька і сталеливарний завод, сиве небо, застелене хмарами з летких отруйних викидів, зелень, пісок і рінь пляжу, і навіть товщу морської води, запилюжену ніжним сепієвим нальотом. Міцний потиск сухої руки сивого чоловіка, який зупиняє на мені свій пильний погляд. Запах його прокурених манжет. Не надто гладко виголену шию. Це мій дід. Пам’ять повертає мені сили, примножує їх.
Я відчуваю тіло супротивника. Воно розтинає морок, нахиляючись наді мною. Я вкладаю у ривок усі можливі сили, скидаю з себе багатотонний вантаж (листи алюмінію, черепицю, підвісні стелі, шлакоблоки, сталеві сітки), долаю скутість і затерплість покаліченого тіла. Я чіпляюсь у нього руками, тягну на себе, завалюю його, підминаю. Я перевертаю його, навалююся на нього, втискаю його в мокре зітліле листя, в якому лежу на дні цієї темної ями. Я такий збуджений, що золота розплавлена сталь, чорна кривава сталь, температура якої перевалює за 2000 градусів Цельсія, стікає з мене, піт ллється з мене струмками, скрапує на того, кого я тримаю під собою. Хоча мої руки зіслизають із його голої шкіри. З його голої м’якої шкіри, з його тонких плечей, його делікатних, як ювелірний виріб, ключиць. Він кричить неприємно, голосно — невидимий біс у нічній безвісті. Я намагаюся закрити йому рота, перш ніж задушу. Я не можу душити його, чуючи цей непристойний жіночий крик.
Я нахиляюсь і починаю його цілувати: шию, і плечі, і груди. Ми обоє мокрі від нервового поту. Я не можу зафіксувати пальців на жодній частині тіла піді мною. З моїх долонь вихлюпуються литки і стегна, лунко плямкаючи об мій живіт, плескаючи, прицмокуючи об мої ноги. Моя щока скочується від соска до підпахви, у мене в роті повно солоної сталі, цілющої і розрідженої сіркою з фосфором.
Урешті я фіксую таки вертку фігуру під собою, притиснувши її передпліччя до матраца. Я витягуюсь над нею, видихаючи гаряче повітря в її обличчя, розчинене в темряві, і кажу: дивись на мене. Не смій заплющувати очі. Дивись мені в очі, чуєш?
Я розумію тепер, що помилився: яма і вбивця мені наснилися. Цвинтар мені наснився. Я спав на матраці, накритий важким колючим ліжником (улюбленим косівським ліжником моєї баби Уляни). Я кинувся не на ворога, а на свою дружину. Я порушив дану собі обіцянку. Я не повинен був цього допускати. Я знав, що від неї треба триматися якнайдалі, не дозволяти її голому тілу отак лежати під моїм голим тілом, литки до литок, стегна до стегон, злипатися з нею, сукати з неї стогони. Я так довго тримався, так довго впирався, так довго тримав оборону. Відколи вона знайшла мене в лікарні, відколи привезла до цього будинку, відколи ми жили тут із нею разом, я не улягав спокусі. Аж до цієї миті.