Ми побачимо перед собою когось магнетичного й показного. Чоловіка, що випромінює невідпорну енергію, зачаровує і вабить. Того, хто не боїться ризикувати. Хто цінує зосереджену й відповідальну працю і вміє насолоджуватися життям. Наша уява намалює когось кінематографічно-спокусливого: білозубий чарівний усміх, що обеззброює першої ж миті, багатозначний проникливий погляд, прямий хребет, міцну статуру, елегантне вбрання, квітку в петлиці, лискучі туфлі, витончені жести сильних і ніжних рук.
Що з цього правда?
Петров справді любив добре поїсти і випити доброго вина. Люди, знайомі з ним, вважали, що він був би схильним до сибаритства, тільки от часи й обставини не надто сприяли практикуванню цієї схильности. Роль таємного агента не завжди і не для всіх означає доступ до благ. Одначе сибаритство у випадку Петрова цілком логічне: той, хто так добре знався на аскетизмі і так цінував його, як це робив Петров, мусив знати, що таке розкошування.
«— О, справді, щось зовсім легеньке! Насамперед, чорної кави. Тільки… міцної й гарячої, друже!.. Масла, на якому ще блищать срібні краплини розсолу. Редису, холодного й свіжого. Рожевої шинки.
— Усе?
— Можливо, що й усе! Або…
Хвилинна павза, секунда вагання, істотне роздумування.
— Гаразд, хай буде! Замовте, будь ласка, ще також солодкий омлет з конфітурою».
Що ми можемо знати про внутрішні якості? Їх доводиться виловлювати з художніх творів В. Домонтовича, не маючи жодної певности, чи справді «пишучи про інших, кожен пише тільки про себе». Робити висновки щодо них з огляду на кількість і характер наукових праць у різних царинах. Підозрювати ті чи інші якості у фактах життя, що розрізненими частинами потрапляють нам до рук, залишаючи невідомими, назавжди розчиненими в часі й архівах спецслужб, обширні пласти, що стосуються життя нашого героя. Щось можна визбирати у спогадах і враженнях людей, які з ним зустрічались. Але знову ж таки: яку ми можемо мати певність, що, пишучи про інших, кожен пише не тільки про себе?
У нас є 300 його листів до Софії. Інтимне листування, призначене парі очей однієї-єдиної жінки. Єдина можливість побачення. Єдиний шанс бодай у такий спосіб бути разом, бути близько. Чи не найбільшою мірою в цих листах проявлений справжній Петров?
У цих листах стільки всього сказано протягом довгих років. Сказано в спосіб, який мав умістити якнайбільше, не розкривши нічого. Листи призначалися парі очей однієї-єдиної жінки, але ж перед тим, як до цієї жінки потрапити, вони потрапляли до рук цензорів. Навіть таке аскетичне побачення відбувалося під наглядом.
Чужі очі ковзали рядками, вишукуючи в них щось заборонене, щось важливе, щось цікаве. Коли відбувався чуттєвий дотик двох близьких людей, їхні зап’ястя були затиснуті в лещатах рук ніколи не баченого незнайомця. Цей незнайомець наближав їхні долоні одну до одної. Він відчував пришвидшене биття їхніх пульсів.
Якщо ви ще досі не поглянули на фотографії Віктора Петрова, у що складно повірити, то знайте: зовні він точно не відповідає вашим уявленням. Так, він був коханцем і розвідником. Але усміх його навряд чи можна було б назвати білозубим і чарівним, і він зовсім нікого не знезброював ним першої ж миті. Погляд його, хоч і справді «проникливий» і «багатозначний», але зовсім не в сенсі джеймсбондівському, не в стилі хтивого й лощеного плейбоя, якого ви, либонь, устигли нафантазувати. Петрова навряд чи можна було побачити в пошитих на замовлення у кравця вишуканих костюмах, і взагалі дуже сумнівно, щоб він багато ваги надавав власному вбранню (хоча дуже багато уваги присвячував вбранню Софії!). У котромусь із листів до Софії Петров згадує щось про зелену краватку до рудого костюма, і це звучить доволі ексцентрично, але навряд чи скидається на правило.
Один із найвиразніших описів зовнішности Петрова можна знайти у статті його приятеля з часів повоєнної еміграції до Німеччини Ігоря Костецького, який вважав нашого героя «за казкового жука, в якому заворожено щирого принца»: «Він ходив, заклавши руки за спину й трохи похиливши голову. Плащ і капелюх у нього були дуже припасовані до його постаті, неначе хтось удатно доробив до неї великі звислі вуха і двоє рудиментів крил. (Хоч, проте, він на запас мав і парадний темно-синій одяг.) Він мислив крізь окуляри, скрипучим голосом, дещо вередливим тоном, завжди щосили стараючися не зіскочити з линви сноба. Коли він скидав на хвилю окуляри, личко його, як завжди в короткозорих людей, ставало добре й безпомічне… В нього був типовий лопарський вид, як ось в Ібсена. Він був кругленький і затишний. У Фюрті він щодня грівся на сонечку, в самоті над річечкою, в самих плавках, і виношував концепції».