Тепер, оглянувши фотографії, кого ми уявляємо? Невисокого дрібного чоловічка, який в одні періоди життя стає надмірно худим, а в інші — обростає кумедним черевом. Чоловічка лисявого, а згодом уже майже геть лисого, з дрібними рисами обличчя: маленькими вузькими очима, широкими чорними бровами, тонкими губами. У нього кругла голова і вуха стирчать. Як нам уже відомо, цей чоловік зрідка знімає окуляри. Вони приросли до обличчя, стали однією з його рис. Здається, що ці окуляри видають емоції й вираз Петрова. Це вони всміхаються й кепкують, це вони супляться, це вони втомлено кліпають. На чоловічкові не надто зграбно сидить одяг. Ані в його ході, ані в статурі немає нічого примітного. Він радше вайлуватий і незграбний, хоч такі слова зазвичай застосовують до товстунів, а Петров, навіть маючи животика, навряд чи міг вважатися товстуном. Він радше непоказний і сутулий, оскільки більшість свого життя проводив, згорбившись над книжками і документами.
Ні, нічого цікавого або показного немає ні в самій зовнішності, ні в манері себе нести. Хіба ми так уявляємо героїв, коханців і розвідників?
З багатозначним виглядом відіслати журналіста до неіснуючого тексту, мружачи хитрі очі за блискучими скельцями окулярів — це цілком може вписатися в один з образів Петрова. Цей Петров славився своєрідним почуттям гумору, коли співрозмовникові складно було сказати, жартує він чи говорить цілком серйозно. І слова його, і вираз обличчя (чи то пак — вираз окулярів) могли викликати відчуття незручности, розгублености, збентеження. Складно було розрізнити, чи ця людина кепкує зі співрозмовника, а чи говорить поважно. Петров мав схильність підважувати будь-що, кепкувати над чим і над ким завгодно, в тому числі й над собою самим, але це не завжди пом’якшувало справу.
Спільна приятелька Зерова і Петрова Людмила Курилова, яка ще наприкінці 1920-х років відпочивала разом із обома чоловіками в Буюрнусі і сиділа з ними за табльдотом (і якій Зеров, за її словами, начебто присвячував згодом вірші і писав пронизливі листи, шукаючи розради у власній нелюбленості), описувала Петрова так: «Петров відзначався різними дивацтвами, особливо любив похизуватися афоризмами-парадоксами, які сам вигадував. Деякі з них були влучні, дотепні, а над іншими всі ми дружньо підсміювалися».
Курилова згадує, що Петров дуже любив каву і повторював, що вона «повинна бути міцна, гаряча й солодка, як поцілунок». Одного разу він боляче нею обпікся — якраз тоді, коли йому подали таку каву, якої він найдужче прагнув.
У повісті про Ван Ґоґа Домонтович писав: «Його бажання стало дійсністю. Чи є щось більш небезпечне для людини, як здійснене бажання?» Цю думку він неодноразово повторював в інших своїх творах, дещо змінюючи форму.
З листів Петрова до Софії складається враження, що життя навчило цього чоловіка приборкувати свої бажання, а відтак опанування ними й давній потяг до аскези відкрили перед ним нові можливості: «І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і життя наше зв’яжеться тісно, як ще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше бути не може, тому що я цього хочу, а те, чого я будь-коли або будь-як хотів, завжди збувалось».
Курилова пригадує, як тоді, в Буюрнусі, Петров розбив собі чоло сапкою, прагнучи довести своїм співрозмовникам, що земля в Криму податлива й м’яка. На кепкування Петров «не образився, не розсердився, навпаки: почував себе „героєм дня“».
Розповідає вона і про окуляри Петрова: «Якось зайшла мова про зручність і незручність окулярів. Петров доводив, що „кожна культурна людина повинна їх носити“ і „носити не знімаючи, постійно“, а я, пригадую, сміючися, його запитала: „А коли ви цілуєтеся, то окуляри скидаєте?“ — на що він прямо не відповів, тільки сказав мені: „Ваше запитання дуже добре й цікаве, я його вставлю у свій роман“».
Він зробив це. В. Домонтович використав цей діялог у своєму першому романі «Дівчина з ведмедиком». Ви ж пам’ятаєте плюшевого ведмедика на їхній із Софією могилі?