Таке враження, що він до цього був схильний: замість заповнювати паузи ввічливими безбарвними формулами, він видавав у відповідь на невинні запитання співрозмовників якісь безглузді фрази, чудернацькі слова, недомовки чи перекручення. Це було схоже на легкі поколювання голок. Співрозмовники губилися: їм намагаються завдати болю чи це такий вияв загравання та приязні?
Коли під час війни й окупації знайома, зустрівши в Києві Петрова, одягнутого у стрій, який вона окреслила як «уніформу німецького лейтенанта», довідалась від нього, що він тільки-но повернувся зі Львова, на її запитання, що він робив там, чоловік відповів: «Пив вино».
Своє роздратування недоречними запитаннями інших він приховував за відповідями, які, своєю чергою, дратували співрозмовників або викликали в них ще дужче нерозуміння. Запитань у вічі було не так уже й багато — здебільшого люди шепотілися за спиною, множачи чутки, розвиваючи вигадки. Підстав для базікання — дурного, злого, наївного, співчутливого, зацікавленого, пустопорожнього — було більш ніж достатньо: і роман із чужою дружиною, і родинна трагедія Зерових, і рукопис неопублікованої статті, виконаної (як шепотілися знавці) на замовлення Партії, проти відомого сходознавця Агатангела Кримського 1928 року, й уникнення скандального та затяжного процесу так званої — яка ніколи не існувала в реальності — Спілки визволення України (під час процесу прізвище Петрова звучало, але навіть свідком він не проходив, що викликало ще більше приводів для пересудів); і пізніший, уже після смерти Зерова, двотижневий арешт, з якого Петрова звільнили без жодних, здавалось би, наслідків.
Згодом, коли 1956 року йому дозволили повернутись до Києва і до Інституту археології, снували чутки чи то про його зраду, чи про його подвиг. Річ у тому, що 1942 року, коли Петров за наказом («з 10 лютого 1942 року до 15 травня 1945 року перебував у партизанському загоні об’єднання „ім. Берії“ на посаді бійця») здався німцям у полон, у газеті «За Радянську Україну!» опублікували матеріял про зрадника й буржуазного націоналіста Петрова.
Що він відчував під цими поглядами, чуючи перешіптування, помічаючи вирази облич? Існує безліч способів на таке реагувати: мовчати, страждати, озлоблюватися, пояснювати щось кожному зустрічному, навіть коли не запитують, замикатись у собі. Петров реагував по-своєму. Тобто по-різному. І мовчав, і усміхався, і роздратовано пхекав. Ніколи достеменно не було відомо, що в нього на думці: чи то він дивується з абсурдности й безпідставности підозр, чи, навпаки, пригадує щось таке, до чого навіть найвигадливіші пліткарі не здатні були додуматися.
Колега-археолог пригадував, як одного вечора він сидів ще з кількома друзями і Петровим у ресторані «Динамо». Це той знаменитий ресторан архітектора Йосипа Каракіса, зведений під час блискавично короткої епохи українського конструктивізму. До нього піднімаються сходами з широкої Петрівської алеї, звідки часом з-поміж дерев відкривається вид на течію Дніпра. Відвідувачі рухались догори, закидаючи голови, до багатоярусних геометричних площин, до засклених галерей, водночас прямокутних і заокруглених, до схилів і ухилів, що врівноважували одні одних. До жовтої цегли і сірого граніту, до темно-сірого тиньку, з яким заримовані барви. Там, усередині, був вестибюль і гардероб, велика кухня і зручні підсобні приміщення, кондитерський цех, велика зала зі столиками, розташованими навколо танцювального майданчика. Запах свіжого дерева, що домінувало в декорі інтер’єру, з роками дедалі слабшав, виблякав, як блякне надвечір колір, — аж доки зовсім не вивітрився. У дерев’яній стелі був сконструйований світловий ліхтар, що додавав відчуття невагомости простору.
Це той самий ресторан, у якому 1936 року обвалилася стеля. Це сталося через годину після закінчення бучного банкету військових високопосадовців. Архітектор Каракіс довший час перед тим попереджав про небезпеку перебудов у споруді, не пристосованій для таких змін, але його не слухали. Натомість після обвалу стелі заарештували й звинуватили саме Каракіса.
Після з’їденого й випитого під відновленою стелею ресторану «Динамо» Петров почав відповідати на запитання про власну місію в ролі радянського спецаґента.
Згодом, переповідаючи слова покійного вже натоді Петрова, свідок-археолог розхвилювався і, вкрай перейнявшись важливістю інформації, яку відкривав світові, щокілька речень повторював: «Слухайте, слухайте!» Ніби боявся, що його повідомлення можуть залишитися непоміченими. Зрештою, приблизно так воно й сталося.