Наприкінці роману обоє братів, позитивний і неґативний персонажі, гинуть від вибуху, в якому знищується і весь запас особливої вибухівки.
Олекса Слісаренко походив із дуже бідної селянської родини і сам працював певний час агрономом, отримавши відповідну освіту, однак виглядав завжди так вишукано й тримався настільки гідно, наче належав до аристократів. Почавши з поезії, а згодом перейшовши до створення гостросюжетної прози, Слісаренко приставав то до одного, то до іншого угруповання літераторів, що з’являлися серед неспокійних хвиль соцреалістичної «культурної революції»: доєднувався і до символістів, і до футуристів, і до панфутуристів, але врешті покинув їх і приєднався спершу до об’єднання пролетарських письменників «Гарт», а згодом — до ВАПЛІТЕ.
Цей показний чоловік із темним волоссям і доглянутими вусами, з ямочкою на підборідді відкритого обличчя, в бездоганному костюмі з краваткою, виконував роль громадського обвинувача на згаданому вже процесі Спілки визволення України. А вже через 4 роки його заарештували також і засудили на 10 років позбавлення волі, заславши на Соловки. Його проблеми почалися з конфлікту з Горьким, який не хотів, щоб Слісаренко перекладав роман «Мати» на «украинское наречие». Слісаренко відповів Горькому листом, у якому висловився з приводу української мови й того, що думає про уявлення російського письменника. Висловився доволі делікатно.
У Соловецькому таборі Слісаренко нагадував «сенатора на покої»: був спокійним і вмиротвореним, ніколи не скаржився і жартував «з легким французьким гумором». Схоже, він навіть відшукав щось подібне до внутрішньої рівноваги в цьому сосновому ув’язненні, на території монастиря, серед барв Білого моря і напнутої над островами тріпотливої парусини неба.
Ще через 2 роки, у 1937-му, окрема трійка Управління НКВД СРСР по Ленінградській області новими очима поглянула на справу Слісаренка і ще 1115 ув’язнених. Вирок було змінено на найвищу міру покарання.
Олексу Слісаренка розстріляли того самого дня і в тому самому урочищі Сандармох, що й Миколу Зерова. 3 листопада 1937 року.
Там, у Соловецькому таборі особливого призначення, серед інших ув’язнених перебував Микола Нарушевич, колишній керівник історично-побутового відділу Вінницького музею. За деякий час його побуту в таборі на острів привезли з Вінниці Нарушевичевого сина, Льонку. Хлопчик залишився сам, оскільки його мама безслідно зникла.
Найближчими друзями хлопчика стали Олекса Слісаренко і Микола Зеров. Більшість вільного часу вони проводили з дитиною: розмовляли з Льонкою, жартували, грали з хлопчиком в ігри.
Микола Зеров, який 3 листопада 1934 року ґвалтовно прокинувся зі свого «щасливого десятилітнього сну», втративши сина Котика, і чиє пробудження з цього сну було схоже на розтягнуту в часі, немов підігріту вибухівкою з уповільненим виділенням енергії, тортуру, знайшов розраду в спілкуванні з Льонкою, «вільним» сином ув’язненого батька.
Начальник табору видав дозвіл хлопчикові відвідувати острівну школу для дітей енкаведистів і збройної охорони. Його навіть одягнули у відповідний, звичайний одяг. Щодня він проводив деякий час поруч із дітьми персоналу, уникаючи будь-яких контактів із ними, щоб, тільки-но закінчаться уроки, повернутись до монастиря, до Соловецького кремля, до батька й інших в’язнів.
Ось він іде зі школи битою стежкою в супроводі охоронця: влітку цвітуть яскраво-салатним рястом болітця серед густої невисокої трави, обрій якої непомітно переплавляється в нескінченну площину моря; взимку тілу хлопчика доводиться долати опір вітру і пхатись у сліпу порожнечу. Він стільки годин мовчав, почуваючись геть відірваним серед десятка однолітків. Зараз Льонка нарешті заговорить. Ще не дійшовши до мурів монастиря, він уявляє собі ямку на підборідді Слісаренка, ясно-блакитні очі й сумну беззубу усмішку на вихудлому обличчі Зерова і виблякле обличчя батька.
Хлопчика відправили з острова у червні 1937 року. Що сталося з ним далі — невідомо. Батько продовжував залишатись в ув’язненні, приречений на невідання щодо сина. Де і як помер Микола Нарушевич, невідомо також.
Якщо робити неправдоподібне припущення, що у відповідь на запитання про роздвоєність Петров відіслав журналіста до роману Олекси Слісаренка «Чорний ангел», а не до котрогось зі своїх власних творів, то паралель ми можемо намацати хіба що в тому місці, де назовні проступають уявлення про образи «негативних» і «позитивних» персонажів згідно з владною ідеологією часу.