Чорний Ангел, рідний брат відданого ідеї комунізму протагоніста, — український націоналіст, що живе в радикальний спосіб, свідомо вийшовши за межу безпеки, переслідуючи мету, фантастичнішої від якої на той момент годі було собі уявити. Цей персонаж настільки однозначно негативний, що Слісаренко навіть не мусив налягати на епітети, щоб підкреслювати власне ставлення до його постаті й ідей, які за нею стояли. Він убив свого персонажа в кінці роману — і тому чіплятися до нього з ідеологічними підозрами підстав не було. Убив Слісаренко, звісно, і позитивного протагоніста, але мучеництво тільки зробило його ще позитивнішим, тоді як для брата його стало справедливим покаранням.
Можна уявляти, що, виконуючи завдання і радянських спецслужб, і німецької окупаційної влади, перебуваючи на службі то в одного, то в іншого режиму, то в обох режимів одночасно, коли ці обидві служби накладались і нашаровувались одна на одну, тому що завдання й цілі обох режимів виявлялися дивовижно тотожними і не вимагали практично жодних суттєвих змін у методах і підходах, Віктор Петров вдавав — або «вдавав» — із себе українського націоналіста. У тих умовах (особливо коли йдеться про Радянський Союз) намагання займатись українськими справами, розвивати й плекати українські культурні контексти було рівнозначним особливо жахливому, безоглядному самогубству. Саме через це — тому що був поетом, літературознавцем, критиком і професором української літератури — й знищили чоловіка коханої жінки Петрова.
Якщо з якихось причин людина не полишала переконань про альтернативний до єдино правильного уявлення шлях розвитку української культури, то їй залишалось хіба ретельно ховатися, мовчати, берегти їх усередині себе до кращих часів, викручуватися, натякати, говорити недомовками, робити багатозначні паузи — одне слово, застосовувати всі можливі способи ухильного висловлювання, оскільки висловлювання безпосереднє становило, без перебільшення, загрозу життю. Тим часом — з моменту вербування (себто — з моменту, який зазвичай називають зрадою), приблизно 1938 року — Віктор Петров мав усі дозволи відкрито, безперешкодно займатися справами української культури. Що він і робив, успішно та плідно.
Чудернацький, невірогідний, притягнутий за вуха парадокс.
Експерти з творчости В. Домонтовича, почувши про його неіснуюче оповідання «Чорний ангел», відіслали журналіста до оповідання автора, що існує насправді і вважається серед літературознавців такою собі «візитною карткою», ілюстрацією до внутрішніх складнощів і терзань Віктора Петрова, пов’язаних з проблемою зради. Йдеться про оповідання «Апостоли».
Найімовірніше, вони мимоволі вказали журналістові хибний шлях, бо, хоча в тексті можна знайти аж трьох складних персонажів, придатних до такого окреслення, ні слово, ні образ ангела жодного разу в новелі не трапляються. Зрозуміло, що йдеться про метафору, однак стилістично така метафора виявилася б надто далекою від наміру й настрою самого тексту — реалістично-чіткого, тверезого, неприкрашеного пафосом чи сентиментальністю. Допустити такий стилістичний різнобій було би зовсім не характерно для осмисленого модерніста В. Домонтовича.
Згадані літературознавці, підказавши журналістові шукати відповіді на своє запитання в новелі «Апостоли», скерували його в напрямі власних здогадок й домислів, а не того, що міг мати на увазі Петров, не відповівши. Надто спокусливо знаходити розв’язання в рядках цього тексту. Надто гарно фантазія про внутрішній конфлікт автора й намагання його вербалізувати лягають до ложа з образами апостолів. Надто проситься характер Хоми Невірного в обрамлену туманність авторового портрета.
Троє головних героїв твору — Петро, Юда і Хома — втілюють у собі різні людські якості, різні типи людських характерів, темпераментів, способів взаємодії. Різні типи віри.
Коли Юда зраджує Христа, намагаючись вести політичну гру і домовитись із владою, щоб подбати про власну безпеку і виторгувати якомога більше благ у несприятливих обставинах, він доволі реалістично сприймає дійсність і підлаштовується під неї. Христа він вважає божевільним, далеким від реальности. Тоді як вони, його учні, його апостоли — звичайні люди, приземлені та смертні, слабкі й суперечливі. Юда змальований лицеміром, що вміє подобатись і викликати довіру. Він втілює цинічну практичність, протиставляючи її відірваному від життя ідеалізмові Христа.