Понад 220 його наукових праць сьогодні опубліковано, але в наукових архівах досі зберігається безліч рукописів на різні теми. Натомість матеріялів, присвячених таємній діяльності Петрова, його арешту 1938 року або подробиць звільнення з посади керівника Етнографічної комісії «за допущення політичних вивихів і перекручувань» 1930-го, нікчемно мало: служби безпеки на запити відповідають відмовою або посилаються на відсутність будь-яких справ і документів, пов’язаних із Петровим.
Тоді, 1930-го, Петрова заарештували у справі СВУ. Академік Єфремов, головний обвинувачений, якого засудили як центральну фігуру, засновника й ідеолога Спілки визволення України, засвідчив, що Петров — член академічного гуртка їхньої терористичної організації. За шість років до того Сергій Єфремов, голова Управи Української академії наук, записує у своєму щоденнику: «Засідання Історично-літературного Товариства. Доповідь Петрова про М. Рильського. Мудрий дуже, і студентська публіка, що ходить на наші засідання, мабуть, його мало зрозуміла».
Протягом 1930-х років через зв’язки з СВУ і причетність до неї було звинувачено, засуджено, ув’язнено, розстріляно тисячі людей по всій Україні. Академік Єфремов, відбувши десятирічне заслання в одному з таборів ГУЛАГу, загинув у в’язниці для особливо небезпечних злочинців — у Владімірському централі — за три місяці до закінчення терміну ув’язнення.
Петрова звільнили — і з ув’язнення, і з керівної посади в Етнографічній комісії. Через кілька місяців після цієї нервової події його було запрошено на іменини до дружини друга. 30 вересня 1930 року Софія Зерова святкувала день ангела.
Щойно після розпаду СРСР, коли відкрили деякі таємні архіви, стало очевидно, що вся історія зі Спілкою визволення України була цілковито вигадана.
Його образ залишається невловним, просочується крізь пальці. З якого боку до нього не наближаєшся — він вивертається і вислизає з рук, залишаючи по собі розмите враження про натяк на ту саму хитрість уст на кожній із фотографій, полиск окулярів і уламки невиразних відчуттів: збентеження, що переростає в нудьгу, заплутаности в міріядах окремих фактів, які психіка вперто відштовхує, не здатна впоратись із розривами й провалами між ними. Спокуса все спростити надто багато важить: «зрадник», «подвійний агент», «пристрасний коханець», «великий інтелектуал», «видатний письменник», «слизький тип», «запроданець», «аморальна особа», «геній».
Ось, наприклад, молодий радянський поет і член КПРС у середині 1960-х повертається з поїздки до Нью-Йорка, куди йому люб’язно надали дозвіл поїхати. У Нью-Йорку поет зустрічався з багатьма українцями, які емігрували з Радянського Союзу. Серед них — історик літератури й мовознавець Шевельов, який знав Петрова не тільки з Мюнхена і Берліна 40-х років, але ще раніше — вони познайомились і потоваришували ще в окупованому Харкові, під час війни. Шевельов багато писав про Петрова і тяжко переживав його раптове зникнення в 1949-му. Переживав, як безсумнівну смерть.
Тепер, у 1966, він знає, що Петров знову живе в Києві. І, зустрівшись із молодим радянським поетом, передає Петрову привіт. Повернувшись до Києва, поет навідується до старого додому, щоб виконати обіцянку. Він описує «сірий день» і «неймовірну слизоту» надворі, що служить лише прелюдією до слизоти, яку навіює йому знайомство з подружжям літніх людей. Чомусь особливо неприємною для молодого чоловіка є сіра барва одягу Віктора Петрова — ніби вона проявляє щось, у чому поет вбачає суть старого.
Гостя охоплює ірраціональне відторгнення господарів: подружжя йому неприховано не подобається. Він говорить про господаря як про «великого інтелектуала» й «видатного письменника», але в цих патетичних епітетах більше замаскованої погорди, ніж справжнього визнання. Водночас він зізнається, що практично нічого не знав про письменника до цієї зустрічі: читав хіба якийсь дріб’язок.
В інтонаціях розповіді — нехіть і підозра. Погано пам’ятаю, нічого про нього не знав, так собі — читав якийсь дріб’язок, якісь дрібнички, дурнички, абищиці, витребеньки, цяцянки, нікчемниці, марниці.