Єдине, що він закидає подружжю, — нехтування пам’яттю Зерова. «Очима» молодий чоловік і гість у домі «картає» «стареньку дружину Петрова…, що вона не лишилась Зеровою».
Старенька дружина Петрова, між іншим, таки лишилася Зеровою аж до власної смерти. Прізвища вона не змінила.
Того ж 1966 року в УРСР після років заборон стала можливою публікація збірки поезії і перекладів Миколи Зерова. До цього моменту, коли хтось і наважувався опублікувати в Радянському Союзі переклади Миколи Зерова, то це робилось або без імени перекладача, або під іменами інших перекладачів, які давали на це свою згоду.
Збірку впорядкувала Софія. Петров і перекладач Григорій Кочур, учень Зерова, робили примітки. Максим Рильський — один із найближчих друзів молодости і Зерова, й Петрова — написав передмову. В цій передмові Рильський безліч разів викручує невротичні реверанси: звичайно, помилок і Зеров, й інші неокласики допустили чимало, звичайно, вони надто перебільшували з індивідуалізмом, звичайно, їм не варто було позиціонувати себе настільки максималістично. Рильський, м’яка людина і блискучий поет, якого дивом не репресували, набув безумовного рефлексу каяття у власних ідеологічних переступах і недоглядах, самоприниження і привселюдного картання, до якого був готовий будь-якої миті і яким часто займався на випередження.
Видно, гостя — молодого поета, який приніс привіт Петрову з Америки, — надто далеко до помешкання не пустили. Інакше він побачив би портрет Зерова на столику біля ліжка, що окидав поглядом обидві кімнати і перед яким ніколи не зачинялись двері, щоб не перекривати небіжчикові кругозору. Щоб не обмежувати його присутности.
Хоча, звичайно, все це ні про що не свідчить.
Загрозливий об’єм і різноманітність царин, у яких працював Петров, вводять дослідників його творчого доробку в розгубленість. З якого боку наблизитись? Як це все осягнути? Як опрацювати таку кількість тем і текстів, стільки джерел літератури, всі ці концепції, ідеї? Найбільш притомний підхід: досліджувати одну чи дві сфери. Братися за один із сегментів. Опрацювати бодай часточку. Починати з малого.
У Петрова немає малого. Під поверхнею — глибина, яка тільки те й робить, що глибшає й розгалужується. Царини сплітаються і перехрещуються, висновки в одній із них витікають із причинків іншої. Дослідження археології тягне за собою дослідження текстів на історіософські теми, літературознавство вимагає заглиблення в знахідки етнографії, вивчення літературної творчости волає про всі інші поля досліджень Петрова. Його белетристика раз по раз рясніє трактатами з мистецтвознавства; в статтях про повоєнний стрибок у розвитку фізики — цитати зі світової літератури; праці з археології містять посилання на ономастику, на теорії й відкриття лінгвістики. Він використовує шматки своїх наукових робіт у художніх творах, і користується художніми засобами та прийомами, щоб підкреслити якусь наукову тенденцію. Поза цим — усі праці Петрова зраджують його зацікавлення розвитком психоаналізу й розуміння людської психології.
Щось схоже — з дослідженням його біографії, його життя. Є точні відомості, існують підтверджені дані. Є плин і логіка подій, періоди, протягом яких перед нами постає людина з конкретними зацікавленнями, заняттями, з тим чи іншим колом спілкування. Виходячи з цих замальовок, із самого стилю життя Петрова, з текстів, які він створює в цей час, — припускаємо плин думок і характер, уявляємо стани й почуття, логіку вчинків.
Ось він — старанний рожевощокий студент, багатообіцяючий і винятково обдарований; він уміє порозумітися з професорами й академіками, йому це вкрай важливо. Він ходить із ними попід ручку.
Ось — богемний літератор-модерніст, який звик дратувати і смішити своїми парадоксами чи то в кафешантані парку «Шато-де-Фльор», поки цей буржуазний заклад ще існував, чи в кафе «ХЛАМ» (Художники, Літератори, Артисти, Музиканти), розташованому в підвалі готелю «Континенталь» біля цирку, чи то в редакції часопису «Книгар», редактором якого був Зеров, чи під час вечірки в помешканні братів Филиповичів або в критика Якубського.
На засіданні Історико-літературного товариства в 1924 він виголошує доповідь про поезію Максима Рильського: доповідь перенасичена алюзіями й цитатами і, вочевидь, розрахована на епатаж, на кидання виклику. Петров називає Рильського «поетом гріха» і денді, скептиком і «людиною певних недовір», яка «і в скепсис не вірить». Він порівнює Рильського з Бодлером, Верленом і Рембо. Але з Бодлером найдужче. Пише про те, що зречення, відмовлення й одкидання світу Рильським — це прояв його жаги й фанатизму. Про ерос аскези, про гашиш і алкоголь, про те, що справжня любов — холодна. Про романтизм злодіїв і повій, про мороз і спокій, білий сніг і червоне вино. «Між Кларою Цеткін і Рильським менше різниці, ніж нам здається», — вивертає свою логіку Петров. Він розповідає про те, що в гімназистські роки Рильський із друзями заснували літературний гурток «антропофагів»: «Ми пам’ятаєм, як колись, років 8–9 тому, один студент розповідав нам про цей гурток київської літературної молоді й свідчився, що в цьому гуртку антропофагів молоді гурмани, купуючи в Анатомічному Театрі людське м’ясо, заказують із нього котлети для своїх вечер».