Усе сказане про свого приятеля Рильського з такою непідробною симпатією явно стосувалось і самого Петрова. Він поділяв бажання дражнити й епатувати, приймати картинні пози, залякувати й відштовхувати. Він поділяв спрагу своїх приятелів-«неокласиків» до постійної наукової роботи, до вивчення мов і джерел, до оригінальних текстів, до поєднання творчости з наукою. Замилуваний у дендизмі й темних стихіях людського, автор філософсько-інтелектуальної повісті «Дівчина з ведмедиком», В. Домонтович тяжіє до наукового підходу й аналізу цих стихій. На тлі еротичного потягу головного героя повісті, немолодого хіміка, до юної дівчини він розкриває проблеми екзистенції, окремої людини та її вибору, людини в соціюмі, статей і ролей, традицій і бунту. Це вона, дівчина Зина — трикстерка; саме жіноча роль у романі породжує рух і бурю, ламає порядок, підважує традиції, розхитує мораль, спричиняє біль, експериментує, спокушає, активно діє. Чоловік — наскільки б старшим і досвідченішим він не був — лише потрапляє у вир, лише пасивно улягає, слухняно дозволяє втягнути себе в деструкцію.
Минає всього кілька років — і ось за Петровим уже не розгледиш «квітів зла» модернізму, формалізму, екзистенціялізму. В. Домонтович замовк, ніби геть утратив інтерес до літературної творчости. Натомість ми маємо науковця, який, здається, цікавиться лише проблемами етнографії, дедалі глибше закопуючись в археологію. Жодних більше товариських зустрічей, де артистичний нарцисизм підживлює нарцисизм своїх друзів, де кожен для кожного — відображення у струмку, тим миліше і ближче до серця, чим дужче різняться сорти золотисто-лимонних квітів.
Від Петрова тепер не почуєш нічого про опіюм, пекельний рай, Де Квінсі та єдину втіху — мак небесно-синій. Зина, дівчина з ведмедиком, п’є портвайн, поправляє спідницю і, жартуючи, додає: «Та, мабуть, справді, мої раптові вчинки — це, власне, зворотний бік моєї розсудливости». Воля художніх епітетів, карколомна логіка парадоксів надійно сховані. Тепер науковий співробітник Етнографічної комісії (а не голова — після допущення «вивихів і перекручувань») і директор Інституту українського фольклору використовує штампи та сухі формулювання, критикуючи буржуазних антропологів, цитуючи слова Маркса й Енґельса з приводу процесу антропогенезу.
Настають часи, за яких жодне з явищ не може бути назване своїм іменем. Звичайне називання речей тим, чим вони є, означає неминучі, тривалі й болісні тортури і загибель того, хто називає. Сумнівним щасливцям, які мають можливість залишатися «живими», залишатися «на волі», доводиться опанувати спеціяльну мову і цілу систему ритуалів, театральних дійств, покликаних підміняти справжні сенси й позначати щось відмінне від того, на що вони вказують. Умовність всеохопної вистави відома кожному, однак більшість при цьому пнеться зі шкіри, прагнучи вдати якнайпереконливішу щирість. Для власної безпеки краще переконати себе у власній щирості, повірити, що не граєш і не вдаєш, яким би божевіллям це не здавалося. Не йдеться про людську спотвореність — а якщо й ідеться, то ця спотвореність є наслідком всюдисущого насильства і майже повної неможливости здійснити вибір. Наслідком бажання жити.
Петров опановує і специфічну мову, й умовні позначення, й ритуали. Але живим він залишається не тому — ніхто в ті часи не залишився живим через власні виняткові здібності чи надлюдську схильність до мімікрії й конформізму. Виживання було винятково збігом обставин, випадковістю.
Попри будь-які збіги випадкових обставин, попри розум, хитрість і гнучкість, Петров винаходить і опановує додатковий спосіб висловлення: мову, що, всуціль складаючись з казенних штампів і формул, покликаних підміняти справжні сенси і явища, називання яких загрожує загибеллю, непрямим чином натякає на називання справжнього, засвідчує існування справжнього.