Йому в пригоді ставала схильність до парадоксів. На відміну від більшости тогочасних прихильників матеріялістичної діялектики, Петров справді проникав у її можливості. У системі умовних позначень, покликаних знецінювати й ховати, він шукав способи проявляти і відкривати. Бо те, чиїм завданням є приховування, за природою своєю проявляє саму суть прихованого. Брехня містить у собі правду. Неіснування розповідає історію припиненого існування або того, що могло б існувати.
Такий спосіб висловлення — максимально непевний. Шанси, що хтось інший зможе відчитати зашифрований сенс, — надто малі. Ризики, що котрийсь із мисливців за ворогами системи виявиться надто проникливим, — значні. Яким чином формулювати, щоб за частоколом ідеологічно правильних кліше більшість реципієнтів могла розгледіти тільки кліше, і тільки одиниці, втаємничені, «свої», здатні були знайти ключ? Як віднаходити найбільш невиразні можливості семантики, щоб з їхньою допомогою виражати?
І чи робив він це, чи віднаходив? Юродствував чи просто прийняв правила гри, відмовившись від будь-яких ризиків? Що коли враження про заховані сенси й багатозначно примружені очі, сховані за відблиском окулярів, — лише романтична фантазія, наївна маячня? Спроба бавитись у такі ігри надто дорого коштувала, а Петров і так десятиліттями платив високу ціну, з прикладів сотень і тисяч людей знаючи, що не існує меж у тієї ціни, яку його можуть змусити заплатити.
Але, навіть якщо й так, навіть якщо нічого не вкладав, не шифрував, не ризикував. Навіть якщо ідеологічні штампи — всього лише ідеологічні штампи, і за ними не сховані жодні підтексти. Так навіть іще виразніше. Якщо навіть він не мав на думці жодних підтекстів, не підозрював навіть про можливість потаємних значень і позасемантичних шифрувань — тим невблаганніше його наукові тексти, створені в Радянському Союзі, підтверджують закони єдности і зв’язків, які існують незалежно від людської волі й наміру їх проявити чи спростувати.
Штампи, сухі формулювання й цитати класиків марксизму-лєнінізму — щит, який у цьому випадку захищає живу тканину справжньої роботи, спинний мозок науки. Критика европейських науковців — спосіб ознайомлення з їхніми працями. Археологія, куди Петров відступає дедалі рішучіше, — одна з небагатьох сфер, у яких за радянських часів допускалась робота з джерелами. Тут дослідження минулого не трактувалось як відстале шкідництво й антирадянська діяльність. Петрову пощастило: його схильність вживлятись і проявлятись у різних царинах, його вміння знаходити себе одразу на різних територіях зберегла йому життя. Зеров, цілковито відданий літературі й мові, повний і цілісний за своєю суттю, не був спроможний на схожий спосіб порятунку. Рильському, який мав тільки власну поетичну творчість, довелося вчинити над собою насильство, перекрутивши себе внутрішньо. Увібгавшись в ідеологічні штампи, виконуючи замовлення, він майже втратив доступ до проявлення. Петров натомість щоразу знаходить спосіб робити щось справжнє, реалізуватися. Навіть явно кривляючись, танцюючи під владну сопілку, старанно вдаючи відданість партійній ідеології — або старанно демонструючи щиру їй відданість (хто може точно сказати?), він розробляє теорії, розкопує могильники, аналізує вірування, мацає черепи, зазирає в глибину історії, стежить за тим, як повільно кружляє та розчиняється в Космосі попіл попередніх поколінь, як цілі народи і культури, що колись завойовували й досягали, кочували і загарбували, перетворилися на найдрібніші частинки, пов’язані між собою квантовою заплутаністю.
Психологічне розщеплення стало єдиною можливістю порятунку життя. Воно стало запорукою збереження цілости. «Істина одна і суцільна». Що з того, якщо більшість її елементів залишаються для нас невидимими й невідомими?
Чи може існувати відданість дружбі там, де протягом довгого часу відбувалася зрада?
Закоханий у чужу дружину Петров пише: «Так, ніколи ніяких „сходин“ неокласиків не було. Не було „неокласичної організації“. Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріяту. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалась дружба з внутрішньої близькости, народжувалась духова одність. Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене.