Щодо її вдачі — можемо фантазувати про холодність (Зеров, залицяючись, писав про неї у вірші, як про «неприступну й горду княгиню»), про вроджену й виховану, а згодом — загартовану трагедіями властивість надзвичайно добре володіти собою, тобто не виказувати своїх почуттів.
Вона бездоганно ввічлива, але закрита. Освічена й розумна, але, крім двох перекладів Анатоля Франса, нам невідомі проявлення її амбіцій, якщо такі були: більшість часу Софія то працювала в книжковій палаті, то виконувала марудні обов’язки бухгалтера в якійсь конторі.
Лінгвістка Людмила з Харкова, яка описує закоханість у неї Зерова, згадує про Софію з симпатією і говорить про її зовнішню красу. Студентка Зерова Алла, закохана в професора, у своїх белетризованих спогадах описує дружину викладача різко й осудливо: як зверхню і неприємну особу з яскравим макіяжем, зацікавлену винятково модним одягом, неуважну до багатого внутрішнього світу свого чоловіка.
Алла описує маленького Костика Зерова як викапаного батька. Тоді як Софія пише, що хлопчик був дуже схожий на неї саму.
На фотографії в ботанічному саду, дивлячись на маленького Зерова, ми можемо помітити, що хоча розріз очей і форма обличчя, точеність рис Костикового обличчя справді нагадують Софію, його прямий серйозний погляд і невловний печальний усміх — зовсім як у батька.
Отже, хто тут у нас є?
Мовчазна жінка, яка залишалася непроникною навіть для тих, хто знав її особисто. Тільки мовчазність її — це не мовчазність самовідреченої і підлеглої. Зі скупих описів стриманої і небагатослівної жінки постає образ особи, яка ревно оберігає свій внутрішній світ. Вона не нарікає ні на складне життя, ні на відсутність підтримки з боку чоловіка — але тим відчутніша погорда, з якою вона терпить щось, чого за всіма законами справедливости не мала би переживати. Софія описує хатні справи й обов’язки, якими змушена займатися, поки її чоловік віддає себе сродній праці, а простір між рядками заповнений відчуттям безглуздости і помилковости такого стану речей.
Чоловік, який чарує і гіпнотизує красою власного розуму. Його багато, і він яскравий. Він заповнює собою весь простір, приковує увагу. Сама природа його виразности, його експансивність не залишає простору для стриманої жінки, яка так добре вміє володіти собою.
І ще один чоловік, який зумисне дратує людей заради розваги. Напозір цей, другий, анітрохи не переймається тим, чи подобається він іншим. Навпаки: він навіть докладає зусиль, аби не подобатися, аби залишатися незрозумілим, складним, шерехатим. Окреслення «неприємна людина» може бути доволі спокусливим і дарувати свободу.
Кожен володіє чимось, чого бракує іншому. Кожен здатен втолити чиюсь спрагу. Три уламки цілого, три часточки. Троє живих людей.
«Мовчуще божество». Так називається недописана повість В. Домонтовича — белетризована біографія Марка Вовчка. Марія Вілінська походила зі збіднілої російської дворянської сім’ї і стала українською письменницею. У другій половині ХІХ століття ця жінка власною творчістю заробляла на себе і свого сина, подорожувала й електризувала уяву обивателів чутками про свої численні любовні романи. Тарас Шевченко назвав її «донею» і подарував золотий браслет. Панько Куліш — «корифей» і «перворядна зірка» — доводив себе через неї до плаксивих істерик. Тургенєв розважав її маленького синочка під час спільних подорожей у диліжансі. Жуль Верн забажав, щоб його романи перекладала російською тільки вона.
Твори Марка Вовчка майже одночасно виходили в Росії і Франції. Французький видавець П’єр-Жуль Етцель зробив адаптований переклад повісті «Маруся», в якій маленька українська дівчинка хоробро допомагає запорозьким козакам боротися з ворогами. Буремні події часів української Руїни були перетворені в тексті на перипетії франко-прусської війни й захоплення Ельзаса й Лотаринґії. Оздоблена розкішними ілюстраціями Теофіла Шулера, книжка швидко стала однією з найулюбленіших дитячих повістей у Франції. Щоправда, вона була підписана псевдонімом самого Етцеля — П. Ж. Сталь. Ім’я справжньої авторки зазначалося маленькими літерами в підзаголовку «За переказом Марка Вовчка».